Canons of Dordt

Change editions

Latin Canones Synodi Dordrechtanæ

Dutch herziening 1 herziening 2 tekst 0

English translation 1 translation 2

Russian Решение Дортского синода

Ukrainian Канони Дортського синоду

Show proof-texts

Канони Дортського синоду Ukrainian

Перше положення вчення. Про Боже передвизначення

1 Засудження Богом усіх людей було б справедливим

Всі люди згрішили в Адамі та заслужили Боже прокляття й вічну смерть¹. Тому Бог не вчинив би несправедливо, якби вирішив залишити всіх людей під гріхом і прокляттям та засудити їх за гріх. Адже апостол каже: «…став увесь світ винний Богові» (Рим. 3:19); «Бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави» (Рим. 3:23); а також: «Бо заплата за гріх – смерть» (Рим. 6:23).
¹Рим. 5:12.

— став увесь світ винний Богові
— всі згрішили, і позбавлені Божої слави
— заплата за гріх – смерть

2 Та Бог явив Свою любов

Та ось як Бог явив Свою любов: Він послав у світ Свого Єдинородного Сина, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне (1-е Ів. 4:9; Ів. 3:16).

3 Бог посилає проповідників Євангелія

Щоб привести людей до віри, Бог милосердно посилає проповідників цієї радісної Вістки до тих, до кого Він хоче, і тоді, коли Він хоче¹. Через це служіння людей закликають до покаяння й віри у Христа розп’ятого². Бо «як увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані?» (Рим. 10:14, 15).

1. Іс. 52:7
2. 1-е Кор. 1:23, 24
— як увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані?

4 Двояка відповідь на Євангеліє

На тих, хто не вірить цьому Євангелію, перебуває гнів Божий¹. Але ті, хто відгукується й приймає Христа Спасителя істинною та живою вірою, рятуються через Нього від Божого гніву й загибелі та обдаровуються вічним життям².

1. Ів. 3:36
2. Марк. 16:16; Ів. 3:16; Рим. 10:9

5 Причини невірства та віри

Причиною, або виною, цього невірства, як й інших гріхів, є зовсім не Бог, а людина¹. А ось віра в Ісуса Христа і спасіння через Нього є милостивим даром Божим. Як сказано в Писанні: «Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий» (Еф. 2:8). І також: «Вам даровано через Христа... вірити в Нього» (Фил. 1:29, переклад УБТ).
¹Євр. 4:6; 1-е Пет. 2:8.

— Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий
— Вам даровано через Христа... вірити в Нього

6 Божа відвічна постанова

Те, що одних людей Бог обдаровує вірою, а інших – ні, визначено Його відвічною постановою¹. Адже Господу «відвіку відомі всі вчинки Його» (Дії 15:18; Еф. 1:11). Відповідно до цієї постанови Він милостиво пом’якшує серця Своїх вибраних, якими б твердими вони не були, і схиляє їх до віри, а невибраних Своїм справедливим присудом залишає в їхній зіпсутості й впертості. Саме в цьому найкраще проявляється Його незбагненне рішення – наскільки милостиве, настільки ж справедливе – провести різницю між людьми, які є однаково загиблими. Це і є відкрита у Слові Божому постанова про вибрання й відкинення. Зіпсуті, порочні й непостійні люди перекручують її собі ж на загибель, але святі й богобоязливі душі знаходять у ній невимовну втіху.
¹Дії 13:48; 1-е Пет. 2:8.

— відвіку відомі всі вчинки Його

7 Вибрання

Вибрання – це незмінний намір Бога, згідно із яким ще перед закладинами світу за Своєю доброю волею і чистою благодаттю Він вибрав у Христі до спасіння визначену й велику кількість осіб із всього людства¹, яке з власної вини, покинувши початкову невинність, впало у гріх і загибель. Ці вибрані нічим не кращі від інших і не заслужили нічого кращого, бо разом з усіма перебували у згубному стані. Від вічності Бог призначив Христа бути Посередником, Головою усіх цих вибраних і Основою їхнього спасіння². Щоб спасти вибраних, Бог вирішив дати їх Христу, покликати й дієво привернути їх до спільності з Ним через Свій Дух і Слово³. Інакше кажучи, Бог вирішив дарувати їм істинну віру в Христа, виправдати та освятити їх і зрештою, зберігши їх міцною рукою у спільності з Христом, прославити. Бог вчинив усе це, щоб виявити Свою милість, на хвалу багатств Своєї славної благодаті. Як сказано в Писанні: «…вибрав у Ньому Він нас перше заложення світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові, призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом, за вподобанням волі Своєї, на хвалу слави благодаті Своєї, якою Він обдарував нас в Улюбленім» (Еф. 1:4–6). Та в іншому місці: «А кого Він [наперед] призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив» (Рим. 8:30).

1. Еф. 1:11; Ів. 17:2, 12, 24
2. Еф. 1:4
3. Ів. 6:37; 1-е Кор. 1:9
— вибрав у Ньому Він нас перше заложення світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові, призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом, за вподобанням волі Своєї, на хвалу слави благодаті Своєї, якою Він обдарував нас в Улюбленім
— А кого Він [наперед] призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив

8 Вибрання єдине для усіх часів

Це вибрання не є багатоманітним. Воно однакове для усіх спасенних Старого й Нового Заповітів. Адже Писання стверджує, що існує єдине благовоління, намір і замисел Божої волі¹, відповідно до якої Він вибрав нас від вічності до благодаті та слави, до спасіння та шляху цього спасіння, який Він наперед приготував, аби ми ним йшли².

1. Повт. 7:7, 9:6; Еф. 1:4, 5
2. Еф. 2:10

9 Віра – це наслідок, а не причина вибрання

Це вибрання здійснюється не на підставі передбаченої віри, послуху віри, святості чи будь-яких інших якостей або схильностей людини, які б розглядалися як причина чи передумова вибрання. Навпаки, вибрання приводить до віри, послуху віри, святості тощо¹. Тому саме вибрання є джерелом усіх благ спасіння. Віра, святість та інші спасительні дари, як і зрештою саме вічне життя, є плодами й наслідками вибрання. Як свідчить апостол: «…вибрав у Ньому Він нас... [не тому що ми були, а] щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові» (Еф. 1:4).
¹Рим. 8:30.

— вибрав у Ньому Він нас... [не тому що ми були, а] щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові

10 Боже благовоління

Причиною незаслуженого вибрання є лише благовоління Боже. Воно полягає не в тому, що з-поміж усіх можливих людських якостей чи вчинків Бог вибрав деякі для того, щоб вони стали умовою спасіння, а в тому, що з-поміж усіх грішників Бог приймає деяких конкретних людей у Своє надбання. Як сказано в Писанні: «Бо коли вони ще не народились, і нічого доброго чи злого не вчинили... сказано їй [Ревецці]: Більший служитиме меншому, як і написано: Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів» (Рим. 9:11–13)¹. А також: «І всі ті, хто призначений був в життя вічне, увірували» (Дії 13:48).
¹Бут. 25:23; Мал. 1:2, 3.

— Бо коли вони ще не народились, і нічого доброго чи злого не вчинили... сказано їй [Ревецці]: Більший служитиме меншому, як і написано: Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів
— всі ті, хто призначений був в життя вічне, увірували

11 Незмінність вибрання

Оскільки Сам Бог є премудрим, незмінним, всезнаючим та всемогутнім, то й здійснене Ним вибрання не може бути відкладеним, зміненим, скасованим чи анульованим¹, а Його вибрані не можуть бути відкинуті і їхня кількість не може зменшитись.
¹Ів. 6:37; 10:28.

12 Впевненість у вибранні

Впевненість у цьому вічному й незмінному вибранні дається вибраним у належний час, але при цьому в різний спосіб і в різній мірі. Така впевненість з’являється не внаслідок допитливості в бажанні проникнути в тайни й глибини Божі¹, а внаслідок спостереження в собі з духовною радістю й святою відрадою беззаперечних плодів вибрання, зазначених у Слові Божому, – як-от істинна віра в Христа, синівський страх Божий, благочестива печаль через свої гріхи, жага праведності й таке інше².

1. Повт. 29:28; 1-е Кор. 2:10, 11
2. 2-е Кор. 13:5; 7:10; Матв. 5:6

13 Плоди вибрання

Усвідомлення свого вибрання й впевненість у ньому дають дітям Божим щодня більше підстав упокорюватися перед Богом, захоплюватися бездонною глибиною Його милості, очищати себе й відповідати палкою любов’ю Тому, Хто першим так сильно полюбив їх¹. Тому не може бути й мови про те, що вчення про вибрання й роздуми над ним схиляють дітей Божих до нехтування Його заповідями чи до плотської самовпевненості. За Божим справедливим присудом це зазвичай трапляється з тими, хто не хоче ходити дорогами вибраних, але при цьому необачно вважає, що має благодать вибрання, або вступає у марні й легковажні розмови про неї.
¹Лев. 23:27–32; 1-е Ів. 3:3, 4:19.

14 Належне пояснення вчення про вибрання

Вчення про Боже вибрання за мудрим замислом Божим було проголошене через пророків, самого Христа, апостолів, за часів як Старого, так і Нового Заповітів, а згодом передане й записане в Святому Писанні¹. Тому і сьогодні в Божій церкві, для якої особливо призначене це вчення, воно повинно викладатися – розсудливо, побожно і свято², в належний час і в належному місці, без надмірно допитливого намагання проникнути в суть путів Всевишнього, на славу Божого святого Імені та для живої втіхи Його народу.

1. Дії 20:27; Йова 36:23–26; Рим. 11:33
2. Рим. 12:3; 1-е Кор. 4:6; Євр. 6:17, 18

15 Відкинення

Ця вічна й незаслужена благодать нашого вибрання найбільш яскраво й зрозуміло висвітлюється у Святому Писанні тоді, коли вказується, що не всі люди були вибрані. Деяких Бог оминув у Своєму вічному вибранні¹. Це ті, щодо яких Бог на підставі Свого вільного, щонайсправедливішого, бездоганного та незмінного благовоління вирішив: залишити їх у загальному згубному стані, в який вони вкинули себе з власної вини; не дарувати їм спасительної віри й благодаті навернення; залишити їх на їхніх власних дорогах та під Своїм справедливим судом² і зрештою засудити й навічно покарати їх – не лише за їхнє невірство, але й за інші гріхи, щоб явити Свою справедливість.
Це і є постанова про відкинення, яка анітрохи не робить Бога автором гріха (то богохульна думка!), а радше показує Його як грізного, бездоганного, справедливого Суддю й Месника.

1. Рим. 9:22; 1-е Пет. 2:8
2. Дії 14:16

16 Належна реакція на вчення про відкинення

Є люди, які ще не відчувають глибоко й сильно в собі живу віру в Христа або тверду довіру серця, мир совісті, ревність синівського послуху та похвальбу в Богові через Христа¹, але при цьому застосовують засоби, через які Бог обіцяв зростити все це в нас. Такі люди не повинні лякатися при згадці про відкинення, ані зараховувати себе до відкинутих. Навпаки, їм варто продовжувати старанно застосовувати ці засоби, палко прагнути приходу часу, коли явиться ще рясніша благодать, і очікувати цього в благоговінні та смиренні. Значно менше боятися вчення про відкинення варто також тим людям, які справді хочуть навернутися до Бога, догоджати лише Йому й позбавитись тіла смерті², але на шляху благочестя й віри все ще не в змозі йти так далеко, як хотіли б. Адже наш милостивий Бог пообіцяв, що ґнота згасаючого не загасить і очеретини надломленої не доломить³. Однак ті, хто не шанує Бога і Христа Спасителя та повністю віддався турботам світу й похоті плоті, мають усі підстави боятися цього вчення⁴, допоки вони насправді не навернуться до Бога.

1. Як. 2:26; 2-е Кор. 1:12; 10:17; 1-е Кор. 1:31; Рим. 5:11; Фил. 3:3
2. Рим. 7:24
3. Іс. 42:3; Матв. 12:20
4. Євр. 12:29; Матв. 13:22

17 Спасіння немовлят віруючих батьків

Оскільки всі наші судження стосовно волі Божої мають ґрунтуватися на Слові Божому, яке свідчить, що діти віруючих є святими – не за природою, а завдяки завіту благодаті, в який вони включені разом із своїми батьками¹, – побожні батьки не повинні сумніватися у вибранні й спасінні своїх дітей, яких Бог покликав із цього життя немовлятами.
¹Бут. 17:7; Іс. 59:21; Дії 2:39; 1-е Кор. 7:14.

18 Належне ставлення до вибрання й відкинення

Тим, хто висловлює невдоволення щодо цієї благодаті незаслуженого вибрання й щодо суворості справедливого відкинення, ми відповідаємо словами апостола: «Хто ти, чоловіче, що ти сперечаєшся з Богом?» (Рим. 9:20)¹, а також словами Спасителя: «Чи ж не вільно мені зі своїм, що я хочу, зробити?» (Матв. 20:15). Ми ж із шанобливим захопленням цими тайнами вигукуємо разом з апостолом: «О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його! Бо хто розум Господній пізнав? Або хто був дорадник Йому? Або хто давніш Йому дав, і йому буде віддано? Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь» (Рим. 11:33–36).
¹Йова 40:1–4.

— Хто ти, чоловіче, що ти сперечаєшся з Богом
— Чи ж не вільно мені зі своїм, що я хочу, зробити?»
— О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його! Бо хто розум Господній пізнав? Або хто був дорадник Йому? Або хто давніш Йому дав, і йому буде віддано? Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь

Засудження хибних тверджень, які впродовж деякого часу непокоїли нідерландські церкви. Виклавши ортодоксальне вчення про вибрання та відкинення, синод спростовує хибні твердження:

Тих, хто навчає, що воля Божа щодо спасіння тих, хто повірить і перебуде у вірі та в покірності віри, – це повне й вичерпне рішення вибрання до спасіння, і що нічого іншого стосовно цього рішення не відкрито у Слові Божому.
Синод спростовує таке твердження, бо ті, хто вчить цього, вводять в оману простолюд і явно суперечать Писанню. Адже у ньому стверджується, що Бог не тільки хоче спасти тих, хто увірує, але й відвічно вибрав деяких конкретних людей, яким, на відміну від інших, Він у часі дарує віру в Христа й стійкість. Як написано: «Я Ім'я Твоє виявив людям, що Мені Ти із світу їх дав» (Ів. 17:6). А також: «І всі ті, хто призначений був в життя вічне, увірували» (Дії 13:48). І ще: «Вибрав у Ньому Він нас перше заложення світу, щоб були перед Ним ми святі» (Еф. 1:4);

— Я Ім'я Твоє виявив людям, що Мені Ти із світу їх дав
— І всі ті, хто призначений був в життя вічне, увірували
— Вибрав у Ньому Він нас перше заложення світу, щоб були перед Ним ми святі

Тих, хто навчає, що є багато різновидів Божого вибрання до вічного життя: одне – загальне й невизначене, інше – конкретне й визначене, а це останнє, в свою чергу, є або неповне, неостаточне й умовне, або повне, остаточне й беззастережне (абсолютне). А також тих, хто навчає, що є вибрання до віри, а інше – до спасіння, так що може бути вибрання до виправдувальної віри без остаточного вибрання до спасіння.
Синод спростовує таке твердження, бо це – вигадка людського розуму, яка не має жодних обґрунтувань із Писання. Вона спотворює вчення про вибрання та розриває золотий ланцюжок спасіння: «Кого Він [наперед] призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив» (Рим. 8:30);

— Кого Він [наперед] призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив

Тих, хто навчає, що Божі благовоління і намір, які згадуються в Писанні у зв’язку із вченням про вибрання, полягають не в тому, що Бог вибрав деяких конкретних людей, на відміну від інших, невибраних, а в тому, що Бог з-поміж усіх можливих умов (включаючи й діла закону) або з-поміж усього порядку речей вибрав сам по собі малозначущий акт віри, а також недосконалий послух віри, щоб вони стали умовами спасіння. І що цей недосконалий послух Він милостиво вирішив вважати досконалим і розглядати його як гідний нагороди вічного життя.
Синод спростовує таке твердження, бо ця руйнівна помилка позбавляє дієвості благовоління Боже і заслугу Христа, а також своїми непотрібними питаннями відводить людей від істини благодатного виправдання й простоти Писання. Вона також робить неправдомовцем апостола, який каже: «Що нас спас і покликав святим покликом, не за наші діла, але з волі Своєї та з благодаті, що нам дана в Христі Ісусі попереду вічних часів» (2-е Тим. 1:9);

— Що нас спас і покликав святим покликом, не за наші діла, але з волі Своєї та з благодаті, що нам дана в Христі Ісусі попереду вічних часів

Тих, хто навчає, що передумовою вибрання до віри є те, що людина повинна вірно використовувати світло природи, бути чесною, скромною, покірною й підхожою для вічного життя, наче вибрання якоюсь мірою залежить від цих факторів.
Синод спростовує таке твердження, бо це нагадує вчення Пелагія і ставить під сумнів слова апостола: «Між якими й усі ми проживали колись у пожадливостях нашого тіла, як чинили волю тіла й думок, і з природи були дітьми гніву, як і інші, Бог же, багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив, і нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом, спасені ви благодаттю, і разом із Ним воскресив, і разом із Ним посадив на небесних місцях у Христі Ісусі, щоб у наступних віках показати безмірне багатство благодаті Своєї в добрості до нас у Христі Ісусі. Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:3–9);

— Між якими й усі ми проживали колись у пожадливостях нашого тіла, як чинили волю тіла й думок, і з природи були дітьми гніву, як і інші, Бог же, багатий на милосердя, через Свою превелику любов, що нею Він нас полюбив, і нас, що мертві були через прогріхи, оживив разом із Христом, спасені ви благодаттю, і разом із Ним воскресив, і разом із Ним посадив на небесних місцях у Христі Ісусі, щоб у наступних віках показати безмірне багатство благодаті Своєї в добрості до нас у Христі Ісусі. Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився

Тих, хто навчає, що неповне і неостаточне вибрання конкретних людей до спасіння було здійснене на підставі передбаченої їх віри, покаяння, святості й благочестя, які щойно з’явились або деякий час продовжувались; і що повне й остаточне вибрання було здійснене на основі передбаченої їх стійкості до кінця у вірі, покаянні, святості та благочесті. І що це і є благодатне євангельське достоїнство, з огляду на яке вибраний є більш достойним, ніж невибраний. І тому віра, послух віри, святість, благочестя та стійкість є не плодами незмінного вибрання до слави, а необхідними причинами й умовами, яким мають відповідати люди, що їх буде вибрано в повному вибранні, які передбачаються в цих людях і без яких незмінне вибрання до слави не здійснилося б.
Синод спростовує таке твердження, бо це суперечить всьому Писанню, яке багаторазово вкладає у наші вуха і серця такі слова: «…постанова Божа у вибранні не від учинків, але від Того, Хто кличе» (Рим. 9:11, 12); «І всі ті, хто призначений був в життя вічне, увірували» (Дії 13:48); «Вибрав у Ньому Він нас перше заложення світу, щоб були перед Ним ми святі» (Еф. 1:4); «Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас» (Ів. 15:16); «А коли за благодаттю, то не з учинків» (Рим. 11:6); «Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина» (1-е Ів. 4:10);

— постанова Божа у вибранні не від учинків, але від Того, Хто кличе
— І всі ті, хто призначений був в життя вічне, увірували
— Вибрав у Ньому Він нас перше заложення світу, щоб були перед Ним ми святі
— Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас
— А коли за благодаттю, то не з учинків
— Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина

Тих, хто навчає, що не кожне вибрання до спасіння є незмінним, але що декотрі з вибраних можуть загинути й дійсно гинуть навічно, незважаючи на будь-яке Боже рішення.
Синод спростовує таке твердження, бо цією кричущою помилкою вони роблять Бога мінливим і руйнують втіху благочестивих, яку ті черпають із твердості свого вибрання. Вони також суперечать Святому Писанню, в якому сказано, що вибраних неможливо звести (Матв. 24:24), що Христос не втратить тих, які дані Йому Отцем (Ів. 6:39), і що тих, кого Бог призначив наперед, покликав і виправдав, Він також і прославив (Рим. 8:30);

Тих, хто навчає, що в цьому житті немає плодів, усвідомлення і впевненості у незмінному вибранні до слави; наша впевненість може бути лише умовною і залежатиме від змінних і непевних обставин.
Синод спростовує таке твердження, бо не тільки безглуздо говорити про «непевну впевненість», але й усе це повстає проти досвіду святих, які разом з апостолом радіють, усвідомлюючи своє вибрання, й оспівують це благодіяння Боже. Вони також, як вказував Христос, радіють тому, що їхні імена записані на небесах (Луки 10:20), і протиставляють вогняним стрілам диявольських спокус усвідомлення свого вибрання, запитуючи: «Хто оскаржувати буде Божих вибранців?» (Рим. 8:33);

— Хто оскаржувати буде Божих вибранців?»

Тих, хто навчає, що Бог на підставі лише власної праведної волі не вирішував ані залишити кого-небудь у згубному стані Адама, а отже в стані загального гріха і осудження, ані оминути когось у наділенні благодаттю, необхідною для віри та навернення.
Синод спростовує таке твердження, бо слова Божі непорушні: «Отож, кого хоче Він милує, і кого хоче ожорсточує» (Рим. 9:18); «…вам дано пізнати таємниці Царства Небесного, їм же не дано» (Матв. 13:11); «Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив. Так, Отче, бо Тобі так було до вподоби!» (Матв. 11:25, 26);

— Отож, кого хоче Він милує, і кого хоче ожорсточує
— вам дано пізнати таємниці Царства Небесного, їм же не дано
— Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив. Так, Отче, бо Тобі так було до вподоби

Тих, хто навчає, що причиною, з якої Бог до одних народів посилає Євангеліє, а до інших – ні, є не лише й винятково Його благовоління, а те, що одні народи кращі й більш достойні, ніж ті, котрим Євангеліє не передається.
Синод спростовує таке твердження, бо Мойсей заперечує це, коли звертається до народу Ізраїлю такими словами: «Тож належить Господеві, Богу твоєму, небо, і небо небес, земля й усе, що на ній. Тільки батьків твоїх уподобав Господь, щоб любити їх, і вибрав вас, їхнє насіння по них, зо всіх народів, як бачиш цього дня» (Повт. 10:14, 15). А також Христос сказав: «Горе тобі, Хоразіне, горе тобі, Віфсаїдо! Бо коли б то в Тирі й Сидоні відбулися ті чуда, що сталися в вас, то давно б вони каялися в волосяниці та в попелі» (Матв. 11:21).

— Тож належить Господеві, Богу твоєму, небо, і небо небес, земля й усе, що на ній. Тільки батьків твоїх уподобав Господь, щоб любити їх, і вибрав вас, їхнє насіння по них, зо всіх народів, як бачиш цього дня
— Горе тобі, Хоразіне, горе тобі, Віфсаїдо! Бо коли б то в Тирі й Сидоні відбулися ті чуда, що сталися в вас, то давно б вони каялися в волосяниці та в попелі

Друге положення вчення. Про смерть Христа і спасіння людей через неї

1 Божа справедливість вимагає покарання

Бог не тільки щонаймилостивіший, але й щонайсправедливіший¹. Його справедливість вимагає (як Він Сам відкрив у Своєму Слові) того, щоб гріхи, які ми вчинили проти Його безмежної величі, були покарані не лише тимчасово, але й вічно, і щоб покарання стосувалося як душі, так і тіла. Цих покарань нам не уникнути, якщо справедливість Божа не буде задоволена.
¹Вих. 34:6, 7; Рим. 5:16; Гал. 3:10.

2 Христос задовольнив Божу справедливість

Та оскільки ми самі не можемо задовольнити цю справедливість і таким чином уникнути гніву Божого, Бог у Своїй безмежній милості дав нам Свого Єдинородного Сина за Поручителя¹. Син став гріхом і прокляттям за нас (або замість нас) на хресті, щоб задовольнити Божу справедливість замість нас².

1. Ів. 3:16; Рим. 5:8
2. 2-е Кор. 5:21; Гал. 3:13

3 Безмежна цінність смерті Христа

Ця смерть Сина Божого є єдиною й досконалою жертвою і платою за гріх¹. Вона має безмежну силу й цінність; її більш ніж достатньо для вблагання за гріхи всього світу².

1. Євр. 10:14, 9:26, 28
2. 1-е Ів. 2:2

4 Причини цієї безмежної цінності смерті Христа

Ця смерть має таку безмежну силу й цінність тому, що Особа, яка постраждала, є не тільки істинною й досконало святою Людиною, але й Єдинородним Сином Божим, однієї вічної і безмежної природи з Отцем і Святим Духом¹, – що і потрібно було для того, щоб Він міг бути нашим Спасителем. Цінність смерті Христа пояснюється ще й тим, що Він пережив Божий гнів і прокляття, які ми повністю заслужили своїми гріхами².

1. Євр. 4:15, 7:26; Ів. 3:16; 1-е Ів. 4:9
2. Матв. 27:46; Гал. 3:13

5 Проповідь Євангелія

Крім того, обітниця Євангелія полягає в тому, що кожен, хто вірує у Христа розп’ятого, не загине, але має вічне життя¹. Ця обітниця разом із повелінням покаятись і увірувати повинна проповідуватись і проголошуватись без розрізнення усім народам і людям, яким посилається Євангеліє за благоволінням Божим².

1. Ів. 3:16; 1-е Кор. 1:23
2. Матв. 28:19; Дії 2:38, 16:31

6 Невірство

Однак, у тому, що багато хто з людей, яким проповідується Євангеліє, не розкаюється й не вірує, а гине у невірстві, винні самі ці люди¹. Це відбувається зовсім не через те, що жертва Христа на хресті у чомусь недостатня або неповноцінна².

1. Матв. 22:14; Пс. 95:11
2. Євр. 4:6

7 Віра – дар Божий

Але усі, хто дійсно вірить, хто завдяки жертві Христа звільнений і спасений від своїх гріхів і від загибелі, отримують цей дар лише з Божої благодаті¹. Ця благодать, яку Він не зобов`язаний проявляти ні до кого, дана віруючим у Христі відвічно.
¹2-е Кор. 5:18; Еф. 2:8, 9.

8 Дієвість смерті Христа

Бо таким був вільний замисел, милостива воля і намір Бога Отця, щоб оживляюча й спасительна сила безцінної смерті Сина поширилась на всіх Його вибраних¹, аби лише їм дати виправдувальну віру та через неї благополучно привести їх до спасіння. Інакше кажучи, Бог захотів, щоб Христос через пролиття Своєї крові на хресті (якою Він підтвердив новий завіт)² дієво викупив із усякого народу, племені, коліна й язика³ усіх тих і тільки тих, кого Отець вічності вибрав до спасіння й дав Своєму Сину. Бог також захотів, щоб Христос дарував їм віру⁴ (яку, як й інші дари Святого Духа, Він здобув для них Своєю смертю); щоб Він очистив їх Своєю кров’ю від усіх гріхів⁵ – як первородного, так і гріхів, здійснених ними самими до увірування чи після нього; щоб Він вірно зберіг їх до самого кінця і зрештою поставив їх Собі славним народом, без жодної плями чи вади⁶.

1. Ів. 17:9; Еф. 5:25–27
2. Луки 22:20; Євр. 8:6
3. Об. 5:9
4. Фил. 1:29
5. 1-е Ів. 1:7
6. Ів. 10:28; Еф. 5:27

9 Здійснення Божого замислу

Цей замисел, джерелом якого є Божа любов до Своїх вибраних, від початку світу до сьогодні дієво виконується й виконуватиметься в майбутньому, і сили пекла дарма намагаються здолати й порушити його¹. Як наслідок, вибрані збираються воєдино, кожен у свій час, тож завжди буде існувати церква віруючих, котра заснована на крові Христа², Спасителя церкви, Який віддав Своє життя за неї на хресті як за Свою Невісту³. Церква всім серцем любить Його, неспинно поклоняється Йому та славословить Його тут й у вічності.

1. Матв. 16:18
2. Ів. 11:52; 1-а Цар. 19:18
3. Еф. 5:25

Засудження хибних тверджень. Виклавши ортодоксальне вчення, синод спростовує хибні твердження:

Тих, хто навчає, що Бог Отець призначив Свого Сина на хресну смерть без чіткого й визначеного замислу спасти кого-небудь конкретно. Тому необхідність, корисність і достоїнства, що були набуті через смерть Христа, могли залишатись всесторонньо досконалими, повними й цілісними, навіть якби набуте Христом викуплення ніколи не застосовувалось до жодної людини.
Синод спростовує таке твердження, бо воно ображає мудрість Божу й заслугу Христа та суперечить Писанню. Адже Спаситель говорить так: «Власне життя Я за вівці кладу... і знаю Я їх» (Ів. 10:15, 27). А пророк Ісая так сказав про Спасителя: «Та зволив Господь, щоб побити Його, щоб муки завдано Йому. Якщо ж душу Свою покладе Він як жертву за гріх, то побачить насіння, і житиме довгії дні, і замір Господній рукою Його буде мати поводження!» (Іс. 53:10). Зрештою, це спотворює положення символу віри, в якому ми сповідуємо те, у що віримо щодо церкви;

— Власне життя Я за вівці кладу... і знаю Я їх
— Та зволив Господь, щоб побити Його, щоб муки завдано Йому. Якщо ж душу Свою покладе Він як жертву за гріх, то побачить насіння, і житиме довгії дні, і замір Господній рукою Його буде мати поводження!

Тих, хто навчає, що мета Христової смерті полягала не в тому, щоб Своєю кров’ю встановити новий завіт благодаті, але щоб просто набути для Отця право ще раз укласти певний завіт із людиною – завіт діл чи благодаті в залежності від Його бажання.
Синод спростовує таке твердження, бо це суперечить Писанню, в якому сказано, що Христос став Поручителем і Посередником кращого – нового – завіту (Євр. 7:22, 9:15), а також що заповіт вступає в дію лише після смерті (Євр. 9:17);

Тих, хто навчає, що Христос, задовольнивши Божу справедливість, не заслужив для будь-кого власне спасіння або віру, якою викуплення Христа дієво застосовується до спасіння, а що Він лише набув для Отця владу й необмежену можливість по-новому поводитись із людиною і визначити нові умови за власним вибором. Задоволення цих умов залежить від вільного вибору людини, а відповідно, можливим є як те, що кожна людина виконає їх, так і те, що, навпаки, жодна не виконає.
Синод спростовує таке твердження, бо ті, хто вчить цього, зневажають смерть Христову, зовсім не визнають найважливіших плодів і благ, які вона приносить, і викликають з пекла єресь Пелагія;

Тих, хто навчає, що новий завіт благодаті, який Бог Отець уклав з людьми через Христову смерть, передбачає не те, що ми виправдані перед Богом і спасені через віру, адже вона приймає Христову заслугу, а те, що Бог, відкликавши вимогу про досконалий послух законові, вважає саму віру й недосконалий послух віри досконалим послухом законові й милостиво розглядає це як гідне нагороди вічного життя.
Синод спростовує таке твердження, бо ті, хто вчить цього, суперечать Писанню: «…дарма виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі, що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру» (Рим. 3:24, 25). І разом із безбожним Социном вони вводять нове й чуже вчення про виправдання перед Богом всупереч одностайній думці всієї церкви;

— дарма виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі, що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру

Тих, хто навчає, що усі люди увійшли в стан примирення і прийняті до благодаті завіту. І тому вже ніхто не підлягає засудженню з огляду на первородний гріх і не буде засуджений через нього, але усі вільні від вини за цей гріх.
Синод спростовує таке твердження, бо ця думка суперечить Писанню, в якому стверджується, що ми є за природою дітьми гніву (Еф. 2:3);

Тих, хто використовує різницю між отриманням і застосуванням для того, щоб навіяти необачним і недосвідченим людям думку про те, що Бог, наскільки це Його стосується, бажав наділити однаково усіх людей благами, набутими Христовою смертю. А різниця між тими, хто приходить і отримує прощення гріхів і вічне життя, та іншими залежить від їхнього власного вільного вибору (який додається до благодаті, що запропонована усім без розрізнення), а не від особливого дару милості, який дієво працює в них, отже саме вони, а не інші, застосовують цю благодать до себе.
Синод спростовує таке твердження, бо, вдаючи, ніби вірно проводять цю різницю, вони насправді намагаються дати людям смертельну отруту пелагіанства;

Тих, хто навчає, що Христос не міг померти, не повинен був помирати й не помер за тих, котрих Бог так сильно полюбив і вибрав до вічного життя, оскільки такі люди і не потребують смерті Христа.
Синод спростовує таке твердження, бо, ті, хто вчить цього, суперечать апостолу, який каже: «[Христос] мене полюбив, і видав за мене Самого Себе» (Гал. 2:20); а також: «Хто оскаржувати буде Божих вибранців? Бог Той, що виправдує. Хто ж той, що засуджує? Христос Ісус є Той, що вмер…» – вмер за них (Рим. 8:33, 34). Вони також суперечать Спасителю, Який сказав: «...власне життя Я за вівці кладу» (Ів. 10:15). І ще: «Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:12, 13).

— [Христос]
— мене полюбив, і видав за мене Самого Себе
— Хто оскаржувати буде Божих вибранців? Бог Той, що виправдує. Хто ж той, що засуджує? Христос Ісус є Той, що вмер…
— власне життя Я за вівці кладу
— Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх

Третє й четверте положення вчення. Про людську гріховність, навернення до Бога та про те, як це відбувається

1 Наслідки гріхопадіння

Людина була створена за образом Божим¹. Її розум був прикрашений правдивим і благотворним знанням про свого Творця та духовні істини, її воля й серце – праведністю, всі її устремління – чистотою. Отже, людина у своїй цілісності була святою. Однак, відступивши від Бога за намовлянням диявола й за власною свобідною волею, вона сама позбавила себе цих пречудових дарів². Замість них людина накликала на свій розум сліпоту, моторошну темряву, а також суєтність і хибність суджень, на свої волю й серце – порочність, непокірність та впертість, на усі свої устремління – нечистоту³.

1. Бут. 1:26, 27
2. Бут. 3:1–7
3. Еф. 4:17–19

2 Розповсюдження порочності

Якою стала людина після гріхопадіння, такими були і її діти: порочна людина породила порочних дітей¹. За Божим справедливим присудом ця порочність розповсюдилась від Адама на всіх його нащадків (окрім одного Христа)², причому не через наслідування (як колись навчали пелагіани), а через відтворення у нащадках зіпсутої природи.

1. Йова 14:4; Пс. 51:7
2. Рим. 5:12; Євр. 4:15

3 Повна нездатність

Тому усі люди зачаті в гріху й народжуються дітьми гніву¹. Вони нездатні до будь-якого спасительного добра, схильні до зла, мертві у гріхах і є рабами гріха². Без благодаті Святого Духа, Який відроджує людей, вони не бажають і не можуть повернутися до Бога, покращити свою зіпсуту природу чи налаштувати себе на таке покращення³.

1. Еф. 2:3
2. Еф. 2:1; Рим. 6:16, 17
3. Ів. 3:3, 5, 6; Тит. 3:5

4 Слабкість світла природи

Звісно, й після гріхопадіння в людині залишилося певне світло природи, завдяки якому вона зберігає деяке знання про Бога, природні речі та різницю між пристойним і непристойним, а також виявляє певне бажання доброчесності та зовнішньої впорядкованості¹. Але через це світло природи людина зовсім не здатна прийти до спасительного знання про Бога й навернутись до Нього. Вона навіть не здатна правильно використовувати це світло відносно природи й суспільства. Більше того, людина всіляко затьмарює це світло, яким би воно не було, і стримує його своєю неправедністю². Роблячи це, вона позбавляє себе усякого виправдання перед Богом.

1. Рим. 1:19, 20, 2:14, 15
2. Рим. 1:18, 20

5 Слабкість закону

Що справедливо відносно світла природи, те справедливо й відносно десяти заповідей, які Бог дав через Мойсея, й особливо юдеям. Хоча заповіді й розкривають, наскільки великим є гріх, та більше й більше переконують людину в її винуватості¹, але все ж вони не пропонують ліків і не дають людині сил, щоб вийти з цього згубного стану. Вони й самі послаблені плоттю і залишають порушника під прокляттям. Тому людина не може через них отримати спасительну благодать².

1. Рим. 7:10, 13
2. Рим. 8:3, 3:19, 20; 2-е Кор. 3:6, 7

6 Сила Євангелія

Те, що не можуть зробити ні світло природи, ні закон, здійснює Бог через силу Святого Духа й через Слово, яке ще зветься служінням примирення. Воно є Євангелієм про Месію¹, через яке Богові було вгодно спасти віруючих як у Старому, так і в Новому Заповіті².

1. 2-е Кор. 5:18, 19
2. 1-е Кор. 1:21

7 Свобода Божої благодаті

У Старому Заповіті Бог відкрив цю тайну Своєї волі небагатьом, а в Новому Заповіті – значно більшій кількості людей, уже без розрізнення між народами¹. Підґрунтя такої різниці слід шукати не в більшому достоїнстві одного народу в порівнянні з іншим і не в кращому використанні світла природи, а в повністю вільному благоволінні Божому та Його не заслуженій нами любові². Тому ті, хто отримує таку велику благодать, не дивлячись на те і навіть всупереч тому на що вони заслуговують, повинні приймати її зі смиренним і вдячним серцем. Водночас вони повинні разом з апостолом благоговіти перед суворістю й справедливістю Божого присуду щодо інших – тих, які не отримують таку благодать, та жодним чином не намагатися із допитливістю проникати в його суть³.

1. Еф. 1:9, 2:14; Кол. 3:11; Рим. 2:11
2. Матв. 11:26
3. Рим. 11:22, 33; Об. 16:7

8 Поклик Євангелія

Однак усі, хто покликаний служінням Євангелія, прикликаються з усією серйозністю. Тому що Бог з повною серйозністю, правдиво показує у Своєму Слові, що Йому вгодно: щоб ті, кого прикликає Євангеліє, приходили до Нього. З такою ж серйозністю Він обіцяє спокій душі та вічне життя усім, хто приходить до Нього й вірить Йому¹.
¹Матв. 22:4; Об. 22:17; Ів. 6:37; Матв. 11:28, 29.

9 Неприйняття Євангелія

Багато людей з-поміж тих, хто покликаний служінням Євангелія, не приходять і не навертаються¹. Однак провина за це лежить не на Євангелії, не на Христі, Який пропонується через Євангеліє, не на Богові, Який кличе їх через Євангеліє і навіть дає їм різноманітні дари². Провина лежить на самих людях, адже деякі з них, живучи безтурботно, не приймають Слово життя; інші ж приймають, але не в глибині свого серця, отже після швидкоплинного захоплення тимчасовою вірою вони повертаються назад; ще інші заглушують насіння Слова турботами й утіхами світу та не приносять жодних плодів. Про це наш Спаситель навчає у притчі про сіяча³.

1. Матв. 22:1–4, 11:20–24
2. Матв. 23:37
3. Матв. 13:18–23

10 Навернення через Євангеліє

Інші люди, які покликані служінням Євангелія, приходять і навертаються. Це слід приписувати не людині¹, наче хтось вирізнив себе власним вільним вибором з-поміж інших, наділених рівною чи достатньою благодаттю для віри й навернення (як стверджується в гордовитій єресі Пелагія). Натомість це слід приписувати Богу: як у вічності Він вибрав Своїх у Христі, так у часі Він дієво прикликає їх, обдаровує вірою і покаянням та, звільняючи від панування темряви, приводить до Царства Свого Сина², щоб вони могли звіщати добродіяння Того, Хто покликав їх із темряви у це дивовижне світло³, і хвалитися не собою, але Господом, як неодноразово свідкують апостольські писання⁴.

1. Рим. 9:16
2. Кол. 1:13; Гал. 1:4
3. 1-е Пет. 2:9
4. 1-е Кор. 1:31; 2-е Кор. 10:17; Еф. 2:8, 9

11 Дія Святого Духа при наверненні

Коли Бог здійснює Своє благовоління у вибраних, або породжує в них справжнє навернення, Він не тільки забезпечує те, що Євангеліє звіщається їм «ззовні», і не тільки дієво просвічує Святим Духом їхній розум, щоб вони правильно розуміли й розрізняли те, що від Духа Божого¹. Він також через дієву працю цього ж Духа відродження² пронизує усю людину: закрите серце відкриває³, затверділе – пом’якшує і необрізане – обрізує⁴. Він також оновлює волю, роблячи із мертвої живу, із злої добру, із небажаючої бажаючу, із непокірної покірну. Він так веде й укріпляє її, щоб вона, як добре дерево, могла приносити плоди добрих діл⁵.

1. 1-е Кор. 2:10
2. Євр. 4:12
3. Дії 16:14
4. Єр. 4:4
5. Матв. 7:18

12 Відродження

Це є відродження, нове творіння, воскресіння з мертвих, оживлення, про які так ясно сказано в Писанні та які Бог здійснює в нас без нашої допомоги¹. Це аж ніяк не відбувається лише через зовнішнє навчання, пораду, абощо таким чином, що, коли Бог зі Свого боку закінчив дію, людина все ще може стати відродженою чи невідродженою, наверненою чи ненаверненою. Натомість це повністю надприродна дія – наймогутніша, найпрекрасніша, найдивовижніша, найпотаємніша й непередавана водночас. Як засвідчено в Писанні (яке натхнене Автором цієї дії), вона за силою та важливістю не поступається дії творіння або воскресіння з мертвих². Тому всі ті, в чиєму серці Бог так дивовижно працює, безсумнівно, непохитно й дієво відроджені та насправді вірують. Їхня воля, тепер уже відроджена, не лише спрямовується й спонукається Богом, але й, спрямована Богом, діє сама³. Тому справедливо кажуть, що людина сама вірить і кається – через благодать, яку отримала.

1. Ів. 3:3; 2-е Кор. 4:6, 5:17; Еф. 5:14
2. Ів. 5:25; Рим. 4:17
3. Фил. 2:13

13 Незбагненність відродження

У цьому житті віруючі не можуть повністю зрозуміти, як відбувається ця дія¹. Однак вони можуть знаходити спокій у знанні й переживанні того, що саме завдяки цій благодаті Божій вони щиро вірять і люблять свого Спасителя².

1. Ів. 3:8
2. Рим. 10:9

14 Обдарування вірою

Отже, віра є даром Божим¹. Не в тому значенні, що віра пропонується Богом людині для вибору, а в тому, що людина дійсно наділяється нею: віра вселяється в неї, прищеплюється їй. Віра також не є даром у тому значенні, що Бог наділяє лише здатністю до увірування, а потім очікує від вільного вибору людини згоди чи фактичної віри. Натомість віра є даром тому, що Той, Хто викликає бажання й дії² та викликає все в усіх, – Він викликає в людині як бажання вірити, так і саму віру.

1. Еф. 2:8
2. Фил. 2:13

15 Відповідь на Божу благодать

Бог нікому не зобов’язаний являти благодать. Бо як Бог може бути в боргу перед тим, хто Богу нічого не дав, щоб йому було віддано¹? Й справді, як Бог може бути в боргу перед тим, хто не може дати Йому зі свого боку нічого іншого, крім гріхів і неправди? Тому людина, що отримує цю благодать, зобов’язана лише одному Богові та віддає вічну подяку лише Йому. А той, хто не отримує її, зовсім не піклується про духовне й задоволений собою у своєму стані або самовпевнено й нерозсудливо хвалиться, що має те, чого насправді не має². Дотримуючись вчення апостолів, ми повинні якнайкраще думати й говорити про людей, які зовні сповідують віру та покращують своє життя³, бо глибини їхніх сердець нам невідомі. А про тих, які ще не покликані, нам слід молитися Богу, Який кличе неіснуюче, як існуюче. Ні в якому разі ми не повинні ставитись до них зневажливо, наче самі прагнемо виділятися з-поміж них⁴.

1. Рим. 11:35
2. Ам. 6:1; Єр. 7:4
3. Рим. 14:18
4. Рим. 4:17; 1-е Кор. 4:7

16 Наслідки відродження

Незважаючи на гріхопадіння, людина не перестала бути людиною, наділеною розумом і волею, а гріх, хоч і поширився на усе людство, все ж не зруйнував людську природу, а тільки спотворив і вбив її для духовного¹. Тому й ця Божественна благодать відродження діє не так, наче люди є колодами чи каменями. Вона не знищує волю та її властивості й не силує її. Натомість благодать духовно оживляє, зцілює, покращує та ласкаво і водночас потужно схиляє волю людини². Внаслідок цього там, де раніше повністю панували непослух та опір з боку плоті, тепер починає переважати охочий і щирий послух через Духа. Саме в цьому полягає правдиве й духовне відновлення та свобода нашої волі. Тому якби дивовижний Творець усього доброго не діяв у нас, людина б не мала жодної надії піднятися після падіння завдяки своїй свобідній волі, якою вона вкинула себе у загибель, коли ще стояла прямо.

1. Рим. 8:2; Еф. 2:1
2. Пс. 51:12; Фил. 2:13

17 Використання засобів

Всемогутня Божа дія, якою Він породжує й підтримує наше природне життя, не виключає, а вимагає використання засобів¹, через які Бог у Своїй безмежній мудрості та доброті побажав виявити Свою силу. Відповідно й вищезгадана надприродна дія Бога, якою Він відроджує нас, аж ніяк не виключає й не скасовує використання Євангелія, яке премудрий Бог зробив насінням відродження та поживою для душі². Тому апостоли та вчителі, що йшли за ними, побожно навчали людей про цю Божу благодать, щоб віддавати славу Богу та впокорювати усяку людську погорду, при цьому не полишаючи того, щоб святою євангельською настановою зберігати людей під служінням Слова, таїнств та церковної дисципліни³. Тому й сьогодні в церкві ті, хто навчає інших, як і ті, хто навчається, не повинні наважуватись спокушати Бога, розділяючи те, що Йому було вгодно поєднати⁴. Бо людина обдаровується благодаттю через настанову, і чим більш охоче ми виконуємо свій обов’язок, тим зазвичай яскравіше проявляється благодіяння Бога, Який працює в нас, і тим краще просувається Його праця⁵. Йому одному навіки належить вся слава – як за самі засоби, так і за їхні спасительні плоди й дієвість. Амінь.

1. Іс. 55:10, 11
2. 1-е Кор. 1:21; 1-е Пет. 1:23, 25
3. Дії 2:42; 2-е Тим. 4:2; 2-е Кор. 5:11–21
4. Рим. 10:14, 15
5. Юди 1:24, 25

Засудження хибних тверджень. Виклавши ортодоксальне вчення, синод спростовує хибні твердження:

Тих, хто навчає, що, строго кажучи, не можна стверджувати, що самого первородного гріха достатньо, щоб засудити все людство або заслужити тимчасове чи вічне покарання.
Синод спростовує таке твердження, бо цим вони суперечать апостолу, який каже: «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили» (Рим. 5:12). А також: «…бо суд за один прогріх на осуд» (Рим. 5:16). І ще: «…заплата за гріх – смерть» (Рим. 6:23);

— Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили
— бо суд за один прогріх на осуд
— аплата за гріх – смерть

Тих, хто навчає, що духовні дари, або добрі якості й чесноти, як-от добрість, святість і праведність, не могли бути властивими волі людини, коли та була створена, а отже й не могли бути відділені від волі після гріхопадіння.
Синод спростовує таке твердження, бо це суперечить тому, як апостол описав образ Божий в Посланні до ефесян, 4:24, де він вказує, що до образу Божого належать праведність і святість, які, безсумнівно, властиві волі;

Тих, хто навчає, що у духовній смерті духовні дари не були відділені від волі людини, оскільки воля як така ніколи не була порочною, а лише розладнаною затьмаренням розуму та мінливістю почуттів, і оскільки, як тільки ці перешкоди буде знято, воля здатна буде скористатися своїми вільними внутрішніми здібностями, тобто здатна буде сама по собі бажати й обирати запропоноване їй добро, або ж не бажати й не обирати його.
Синод спростовує таке твердження, бо це є нововведення й помилка, яка призводить до того, що надто підноситься сила свобідної волі, всупереч словам пророка: «Людське серце найлукавіше над все та невигойне» (Єр. 17:9), і словам апостола: «Між якими й усі ми проживали колись у пожадливостях нашого тіла, як чинили волю тіла й думок» (Еф. 2:3);

— Людське серце найлукавіше над все та невигойне
— Між якими й усі ми проживали колись у пожадливостях нашого тіла, як чинили волю тіла й думок

Тих, хто навчає, що невідроджена людина не зовсім, не цілковито мертва у своїх гріхах або ж не позбавлена усіх здібностей до духовного добра. Натомість вона може бути спраглою за праведністю або життям і може запропонувати жертву зламаного й упокореного духу, що вгодно Богові.
Синод спростовує такі твердження, бо вони суперечать ясному слову Писання: «І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи…» (Еф. 2:1, 5), а також: «…ввесь нахил думки серця її [людини] – тільки зло повсякденно» (Бут. 6:5, 8:21). Крім того, жадати визволення зі згубного стану, прагнути життя і пропонувати Богові жертву зламаного духу може лише людина, яка відроджена й названа блаженною (Пс. 51:19; Матв. 5:6);

— І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи…
— ввесь нахил думки серця її [людини] – тільки зло повсякденно

Тих, хто навчає, що порочна й природна людина може так вдало скористатися загальною благодаттю (під якою вони розуміють світло природи) або дарами, які залишилися навіть після гріхопадіння, що через них вона у змозі поступово набути більшу – євангельську, або спасительну, благодать і зрештою саме спасіння. І що Бог, зі Свого боку, виявляє готовність відкрити Христа усім людям, оскільки забезпечує усіх, дієво та в достатній мірі, засобами, необхідними для відкриття Христа, а також для віри та покаяння.
Синод спростовує таке твердження, бо Писання, не кажучи вже про досвід людства усіх часів, свідчить, що це неправда: «Своє слово звіщає Він Якову, постанови Свої та Свої правосуддя Ізраїлю: для жодного люду Він так не зробив, то й не знають вони правосуддя Його!» (Пс. 147:8, 9); «За минулих родів попустив Він усім народам, щоб ходили стежками своїми» (Дії 14:16); «…Дух Святий їм [Павлу та іншим] не звелів провіщати слово в Азії... Дійшовши ж до Мізії, хотіли піти до Вітінії, та їм не дозволив Дух Ісусів» (Дії 16:6, 7);

— Своє слово звіщає Він Якову, постанови Свої та Свої правосуддя Ізраїлю: для жодного люду Він так не зробив, то й не знають вони правосуддя Його!
— За минулих родів попустив Він усім народам, щоб ходили стежками своїми
— Дух Святий їм [Павлу та іншим] не звелів провіщати слово в Азії... Дійшовши ж до Мізії, хотіли піти до Вітінії, та їм не дозволив Дух Ісусів

Тих, хто навчає, що при істинному наверненні людини Бог не може вселити або влити в її волю нові якості, схильності або дари. Віра, яка спершу виявляється в нашому наверненні й від якої ми отримуємо ім’я «віруючі», не є якістю або даром, вкладеним у нас Богом, а лише актом самої людини. Віра не може зватися даром, хіба що в тому значенні, що надається можливість прийти до віри.
Синод спростовує це твердження, бо такі погляди суперечать Святому Писанню, в якому стверджується, що Бог насправді вселяє і вливає в наші серця нові якості віри, послуху й відчуття Його любові: «Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу» (Єр. 31:33); «Бо виллю Я воду на спрагнене, а текучі потоки на суходіл, виллю Духа Свого на насіння твоє» (Іс. 44:3); «…любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам» (Рим. 5:5). Це також суперечить постійній практиці церкви, яка разом із пророком молить: «Наверни Ти мене і вернуся» (Єр. 31:18);

— Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу
— Бо виллю Я воду на спрагнене, а текучі потоки на суходіл, виллю Духа Свого на насіння твоє
— любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам
— Наверни Ти мене і вернуся

Тих, хто навчає, що благодать, якою ми навернені до Бога, є не що інше, як м’яке переконання, або (як інші пояснюють) що спосіб Божої дії в наверненні людини, найбільш прийнятний для людської природи, полягає в переконанні та що не існує причин, з яких лише цієї благодаті морального умовляння було б недостатньо, щоб зробити природну людину духовною. Нібито насправді Бог викликає згоду волі лише таким шляхом морального умовляння. А дієвість Божої праці, що перевершує дію сатани, полягає в тому, що Бог обіцяє вічні блага, в той час як сатана – лише тимчасові.
Синод спростовує таке твердження, бо це вчення є повністю пелагіанським і суперечить усьому Писанню, в якому поряд із цим переконанням визнається інший, більш дієвий і Божественний спосіб, у який Святий Дух діє при наверненні людини. Як вказує Єзекіїль: «І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро, і викину камінне серце з вашого тіла, і дам вам серце із плоті» (Єз. 36:26);

— І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро, і викину камінне серце з вашого тіла, і дам вам серце із плоті

Тих, хто навчає, що Бог при відродженні людини не використовує ту силу Своєї всемогутності, якою Він може дієво й певно схилити волю людини до віри та покаяння. І що навіть коли Бог завершив всю дію благодаті, яку Він використовує для навернення людини, людина все ще може (і насправді так часто й відбувається) так опиратися Богу й Духу у Його бажанні відродити її, що повністю відвертає своє відродження. Тому нібито насправді людина сама вирішує, бути їй відродженою чи ні.
Синод спростовує таке твердження, бо це не що інше, як відкинення всієї дієвості та могутності Божої благодаті, явленої при нашому наверненні, й підпорядкування праці всемогутнього Бога волі людей. Це суперечить вченню апостолів, які кажуть: «І яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо за виявленням потужної сили Його» (Еф. 1:19); а також: «…молимось завжди за вас, щоб наш Бог учинив вас гідними покликання, і міццю наповнив усю добру волю добрості й діло віри» (2-е Сол. 1:11); і ще: «Усе, що потрібне для життя та побожности, подала нам Його Божа сила…» (2-е Пет. 1:3);

— яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо за виявленням потужної сили Його
— молимось завжди за вас, щоб наш Бог учинив вас гідними покликання, і міццю наповнив усю добру волю добрості й діло віри
— Усе, що потрібне для життя та побожности, подала нам Його Божа сила…

Тих, хто навчає, що благодать і свобідна воля є супутніми, частковими причинами, які співдіють для початку навернення, і що ця благодать за порядком дії не передує вияву людської волі, тобто Бог не допомагає дієво людській волі прийти до навернення, допоки вона сама не зважиться й не визначиться.
Синод спростовує таке твердження, бо древня церква вже давно засудила це вчення у пелагіан на підставі таких слів апостола: «Отож, не залежить це ні від того, хто хоче, ні від того, хто біжить, але від Бога, що милує» (Рим. 9:16); а також: «Хто бо тебе вирізняє? Що ти маєш, чого б ти не взяв?» (1-е Кор. 4:7); і ще: «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13).

— Отож, не залежить це ні від того, хто хоче, ні від того, хто біжить, але від Бога, що милує
— Хто бо тебе вирізняє? Що ти маєш, чого б ти не взяв?
— Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю

П’яте положення вчення. Про стійкість святих

1 Відроджені можуть грішити

Людей, яких Бог, згідно зі Своїм наміром, приводить у спільність із Своїм Сином Ісусом Христом, нашим Господом, і відроджує Святим Духом, Він також звільняє від панування й полону гріха¹, хоча в цьому житті не звільняє повністю від плоті й тіла гріха².

1. Ів. 8:34; Рим. 6:17
2. Рим. 7:21–24

2 Реакція святих на гріх

Тому й трапляються щоденно гріхи слабкості та навіть найкращі діла святих заплямовані недоліками¹. Це спонукає їх постійно смиряти себе перед Богом, шукати притулку в Христі розп’ятому², все більше умертвляти плоть Духом моління та святими проявами благочестя, линути до мети, що нею є досконалість³, допоки вони не будуть звільнені від тіла смерті та не зацарюють із Агнцем Божим у небесах⁴.

1. 1-е Ів. 1:8
2. Євр. 6:18
3. Кол. 3:5; 1-е Тим. 4:7, 8; Фил. 3:12, 14
4. Рим. 7:24; Об. 5:6, 10

3 Бог зберігає святих до кінця

Через присутність у людині залишків гріха та через спокуси світу й сатани¹ навернені не змогли б твердо стояти в цій благодаті, якби були залишені на самих себе. Та вірний Бог², Який милостиво утверджує їх у благодаті, котру якось дав їм, і міцно зберігає їх у ній до кінця³.

1. Рим. 7:20; Матв. 26:41
2. 1-е Кор. 10:13
3. 1-е Пет. 1:5

4 Небезпека впадіння в тяжкий гріх

Сила, якою Бог утверджує і зберігає людину у благодаті, є такою великою, що плоть не може здолати її¹. Однак навернені не завжди настільки керовані й спонукувані Богом, що не можуть у деяких випадках з власної вини відступити від дороги, якою їх веде благодать, спокуситися гріховними пожадливостями та піти за ними. З цієї причини вони завжди повинні остерігатися й молитися, щоб не впасти у спокусу². Коли їм це не вдається, вони не тільки можуть бути затягнені плоттю, світом і сатаною у гріхи, навіть тяжкі й огидні, але й інколи за справедливим попусканням Божим дійсно затягуються в них, про що свідчать сумні приклади Давида, Петра та інших святих, які впадали в гріх³.

1. Еф. 1:19
2. Матв. 26:41; 1-е Сол. 5:6, 17
3. 2-а Сам., гл. 11; Матв. 26:69–75

5 Наслідки тяжких гріхів

Такими великими гріхами навернені вкрай гнівають Бога, заслуговують смерті, засмучують Святого Духа, призупиняють вправляння у вірі, глибоко ранять совість, інколи на деякий час втрачають відчуття благодаті¹. Це відбувається доти, доки вони через щире покаяння не повернуться на вірну дорогу, і тоді отцівське світло лиця Божого знову осяює їх².

1. 2-а Сам., гл. 12; Еф. 4:30; Пс. 32:3–5
2. Числ. 6:25

6 Рятівне Боже втручання

Це відбуваєтсья тому, що Бог, багатий милістю, відповідно до незмінного наміру вибрання не відбирає повністю Свого Святого Духа від них навіть тоді, коли вони так жахливо й низько падають¹. Він також не допускає настільки глибокого падіння, коли б вони позбулися благодаті усиновлення і стану виправдання, вчинили гріх на смерть (проти Святого Духа) і, повністю залишені Ним, вкинули себе у вічну загибель².

1. Еф. 1:11; Пс. 51:13
2. Гал. 4:5; 1-е Ів. 5:16–18; Матв. 12:31, 32

7 Відновлення покаяння

Бо, по-перше, Бог зберігає в тих, які впали, нетлінне сім’я, від якого вони відродились, щоб воно не загинуло¹. По-друге, Своїм Словом і Духом Він певно й дієво відновлює їх до покаяння, щоб вони сповнювались щирим і побожним жалем щодо вчинених гріхів, шукали та отримували прощення у крові Посередника через віру й з покаянним серцем², знову відчували благодать Бога, Який примирився з ними, у вірі захоплювались Його милостями й відтоді ще більш ревно виконували своє спасіння зі страхом і тремтінням³.

1. 1-е Ів. 3:9; 1-е Пет. 1:23
2. 2-е Кор. 7:10; Пс. 51:19, 32:5
3. Фил. 2:12

8 Стійкість ґрунтується на Богові

Отже, не своїми заслугами й силами, а Божою незаслуженою милістю вони не втрачають повністю віри й благодаті та не залишаються у стані свого падіння до кінця. Якщо брати до уваги лише людину, то це не лише цілком могло б статися, але й неодмінно сталося б. Але якщо брати до уваги Бога, то такого трапитись не може. Бо Його замисел не може змінитися; Його обітниці не можуть порушитись; поклик згідно з Його наміром не може бути відкликаний; заслуги, посередництво та опікування Христа не можуть бути безплідними; печать Святого Духа не може бути зірваною або стертою¹.
¹Пс. 33:11; Євр. 6:17; Рим. 8:30, 34, 9:11; Луки 22:32; Еф. 1:13.

9 Впевненість у стійкості

Віруючі можуть бути впевнені щодо збереження до спасіння та стійкості у вірі та стають впевненими по мірі їхньої віри¹, якою вони твердо вірять, що вони є і навіки залишатимуться істинними й живими членами церкви та мають прощення гріхів і вічне життя.
¹Рим. 8:31–39; 2-е Тим. 4:8, 18.

10 Підстава цієї впевненості

Відповідно, ця впевненість походить не з якогось особливого одкровення, без Слова або поза Словом, а від віри в Божі обітниці, які Він рясно явив у Своєму Слові для нашої розради, від свідоцтва Святого Духа, Який «свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі... й спадкоємці» (Рим. 8:16, 17)¹, і нарешті від серйозного й святого додержання чистої совісті й добрих діл². І якби Божі вибрані у цьому світі не мали цієї твердої втіхи (що перемога буде за ними) і цієї надійної запоруки вічної слави, вони були б найнещаснішими з усіх людей³.

1. 1-е Ів. 3:1, 2
2. Дії 24:16
3. Рим. 8:37; 1-е Кор. 15:19
— свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі... й спадкоємці

11 Сумніви у стійкості

Писання, між іншим, свідчить, що віруючі змушені боротися у цьому житті з різними сумнівами, які породжує плоть, і що під впливом сильних спокус вони не завжди відчувають повну впевненість віри й певність їхньої стійкості. Але Бог, Отець усякої втіхи¹, «не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1-е Кор. 10:13). Він також Святим Духом відновить у вибраних впевненість у стійкості.
¹2-е Кор. 1:3; 2-е Тим. 4:17, 18.

— не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її

12 Впевненість спонукає до благочестя

Втім, ця впевненість у стійкості зовсім не робить істинних віруючих гордими й самовпевненими. Навпаки, вона є справжнім коренем смирення, синівської пошани, справжнього благочестя, терпіння у всякій боротьбі, гарячих молитов, непохитності в несінні хреста й сповіданні істини, а також радості в Богові¹. Розмірковування над цим благом спонукає до серйозного й наполегливого вправляння у подяці та добрих ділах², як свідчить Писання й досвід святих.

1. Рим. 12:1; Пс. 116:3
2. Тит. 2:11–14; Пс. 56:13, 14; 1-е Ів. 3:3

13 Впевненість не спонукає до безтурботності

Коли до тих, хто підвівся після падіння, повертається впевненість у стійкості, це не викликає в них ні аморальності, ні недбалого ставлення до благочестя. Навпаки, вони ще більше намагаються вірно ходити путями Господніми, які Він наперед приготував¹, щоб вони могли зберігати впевненість у стійкості, щоб внаслідок зловживання отцівським милосердям лице примиреного з ними Бога знову не відвернулось від них (адже споглядання Його лиця для благочестивих є солодшим від життя, а утаєння – гіршим за смерть) і щоб таким чином вони не зазнали ще важчого страждання душі².

1. 2-е Кор. 7:9–11; Еф. 2:10
2. Пс. 63:4; Іс. 64:7; Єр. 33:5

14 Використання засобів

Як Бог захотів розпочати у нас Свою працю благодаті через проголошення Євангелія, так Він і оберігає, продовжує й завершує Свою працю через наше слухання й читання Євангелія, через роздуми над ним, через його перестороги, погрози та обітниці, а також через таїнства¹.
¹Повт. 6:20–25; 2-е Тим. 3:16, 17; Дії 2:42.

15 Ставлення до цього вчення

Це вчення про стійкість істинних віруючих і святих та про їхню впевненість у ній Бог дуже ясно виклав у Своєму Слові для слави Свого Імені й втіхи благочестивих та Сам вселяє його у серця віруючих¹. При цьому це вчення не розуміє плоть, ненавидить сатана, висміює світ, перекручують неуки й лицеміри, атакують духи омани. Однак Невіста Христова завжди ніжно любила це вчення та твердо захищала його як безцінний дар². І Бог, проти Якого не здійсниться жодний задум і Якого не подолає жодна сила³, попіклується про те, щоб церква утверджувалася в цьому. Одному Богу, Отцю, Сину і Святому Духу, нехай буде честь і слава навіки віків. Амінь⁴.

1. Об. 14:12
2. Еф. 5:32
3. Пс. 33:10, 11
4. 1-е Пет. 5:10, 11

Засудження хибних тверджень. Виклавши ортодоксальне вчення, синод спростовує хибні твердження:

Тих, хто навчає, що стійкість істинних віруючих не є плодом вибрання або даром Божим, надбаним смертю Христовою, а є умовою нового завіту, яку людина має виконати своєю свобідною волею перед тим, що вони називають «остаточним» вибранням і виправданням.
Синод спростовує таку думку, бо у Святому Писанні стверджується, що стійкість випливає з вибрання й дарується вибраним завдяки смерті, воскресінню та посередництву Христа: «…одержали вибрані, а останні [інші] затверділи» (Рим. 11:7); а також: «Той же, Хто Сина Свого не пожалів, але видав Його за всіх нас, як же не дав би Він нам із Ним і всього? Хто оскаржувати буде Божих вибранців? Бог Той, що виправдує. Хто ж той, що засуджує? Христос Ісус є Той, що вмер, надто й воскрес, Він праворуч Бога, і Він і заступається за нас. Хто нас розлучить від любови Христової?» (Рим. 8:32–35);

— одержали вибрані, а останні [інші] затверділи
— Той же, Хто Сина Свого не пожалів, але видав Його за всіх нас, як же не дав би Він нам із Ним і всього? Хто оскаржувати буде Божих вибранців? Бог Той, що виправдує. Хто ж той, що засуджує? Христос Ісус є Той, що вмер, надто й воскрес, Він праворуч Бога, і Він і заступається за нас. Хто нас розлучить від любови Христової?

Тих, хто навчає, що Бог дає віруючому достатньо сили, щоб встояти, і готовий зберегти цю силу в ньому, якщо той виконує свій обов’язок. Але навіть за наявності усього, що потрібне для перебування у вірі й що Богу вгодно використовувати для збереження у вірі, все ж завжди саме від рішення людської волі залежить, встоїть вона чи ні.
Синод спростовує такі твердження, бо вони містять у собі чисте пелагіанство, і хоча вони намагаються зробити людину вільною, насправді ж роблять з неї крадія Божої слави. Вони суперечать незмінній одностайності євангельського вчення, яке не залишає людині жодних підстав хвалитися, а віддає хвалу за це благо лише Божій благодаті. Це також суперечить свідченню апостола: «Він вас утвердить до кінця неповинними бути дня Господа нашого Ісуса Христа» (1-е Кор. 1:8);

— Він вас утвердить до кінця неповинними бути дня Господа нашого Ісуса Христа

Тих, хто навчає, що ті люди, які істинно вірять і були відроджені, не тільки можуть втратити виправдувальну віру, благодать і спасіння повністю й остаточно, але й насправді часто втрачають їх і стають навіки загиблими.
Синод спростовує таке твердження, бо воно зводить до нуля саму благодать виправдання й відродження, а також постійне опікування Христа. Воно суперечить виразним словам апостола Павла: «А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками. Тож тим більше спасемося Ним від гніву тепер, коли кров'ю Його ми виправдані» (Рим. 5:8, 9), апостола Івана: «Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробуває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений він» (1-е Ів. 3:9), та Ісуса Христа: «І Я життя вічне даю їм, і вони не загинуть повік, і ніхто їх не вихопить із Моєї руки. Мій Отець, що дав їх Мені, Він більший за всіх, і вихопити ніхто їх не може Отцеві з руки» (Ів. 10:28, 29);

— А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками. Тож тим більше спасемося Ним від гніву тепер, коли кров'ю Його ми виправдані
— Кожен, хто родився від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробуває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений він
— І Я життя вічне даю їм, і вони не загинуть повік, і ніхто їх не вихопить із Моєї руки. Мій Отець, що дав їх Мені, Він більший за всіх, і вихопити ніхто їх не може Отцеві з руки

Тих, хто навчає, що істинні віруючі й відроджені можуть вчинити гріх на смерть (проти Святого Духа).
Синод спростовує таке твердження, бо той же апостол Іван, сказавши про тих, хто чинить гріх на смерть, і заборонивши молитись за них (1-е Ів. 5:16, 17), негайно додає: «Ми знаємо, що кожен, хто народився від Бога, не грішить, бо хто народився від Бога, той себе береже, і лукавий його не торкається» (1-е Ів. 5:18);

— Ми знаємо, що кожен, хто народився від Бога, не грішить, бо хто народився від Бога, той себе береже, і лукавий його не торкається

Тих, хто навчає, що без особливого одкровення ніхто у цьому житті не може мати впевненості у майбутній стійкості.
Синод спростовує це твердження, бо таке вчення позбавляє істинних віруючих твердої відради у цьому житті й дозволяє папістським сумнівам знову проникнути в церкву. Однак у Святому Писанні неодноразово показано, що впевненість засновується не на особливому чи надзвичайному одкровенні, а на ознаках, характерних для дітей Божих, і на цілковитій надійності Божих обітниць. Тому особливо апостол Павло наголошує: «Ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим. 8:39). А також і апостол Іван: «А хто Його заповіді береже, той у Нім пробуває, а Він у ньому. А що в нас пробуває, пізнаємо це з того Духа, що Він нам Його дав» (1-е Ів. 3:24);

— Ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!
— А хто Його заповіді береже, той у Нім пробуває, а Він у ньому. А що в нас пробуває, пізнаємо це з того Духа, що Він нам Його дав

Тих, хто навчає, що вчення про впевненість у стійкості й спасінні вже за своєю суттю і характером є ложем для плоті та руйнівним для благочестя, моралі, молитов та інших святих дій і що, навпаки, сумніви у цьому є гідними похвали.
Синод спростовує таке твердження, бо люди, які вчать цього, показують, що не знають сили Божої благодаті та дії Святого Духа, Який перебуває у віруючих. Вони також суперечать апостолу Івану, який чітко стверджує протилежне: «Улюблені, ми тепер Божі діти, але ще не виявилось, що ми будемо. Та знаємо, що, коли з'явиться, то будемо подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є. І кожен, хто має на Нього надію оцю, очищає себе так же само, як чистий і Він» (1-е Ів. 3:2, 3). Більше того, їхнє вчення спростовується прикладами святих Старого й Нового Заповітів, котрі були переконаними у стійкості й спасінні, але при цьому були наполегливими в молитві та інших проявах благочестя;

— Улюблені, ми тепер Божі діти, але ще не виявилось, що ми будемо. Та знаємо, що, коли з'явиться, то будемо подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є. І кожен, хто має на Нього надію оцю, очищає себе так же само, як чистий і Він

Тих, хто навчає, що тимчасова віра, яку мають деякі люди, не відрізняється від виправдувальної та спасительної віри нічим, окрім тривалості.
Синод спростовує таке твердження, бо Сам Христос, як записано в Євангелії від Матвія, 13:20 і далі, а також у Євангелії від Луки, 8:13 і далі, чітко вказує на інші відмінності між тимчасовими та істинними віруючими: у випадку перших посіяне слово падає на кам’янистий ґрунт, а у випадку других – на добрий ґрунт, або у добре серце; перші не мають кореня, а другі міцно закорінені; перші не приносять плодів, а другі постійно приносять плоди у різній кількості;

Тих, хто навчає, що немає нічого безглуздого в тому, що людина, втративши своє минуле відродження, повинна відродитися ще раз, і навіть кілька разів.
Синод спростовує таке твердження, бо цим вченням вони заперечують нетлінність Божого насіння, яким ми відроджені. Це суперечить свідченню апостола Петра: «Бо народжені ви не з тлінного насіння, але з нетлінного» (1-е Пет. 1:23);

Тих, хто навчає, що Христос ніколи не молився про неодмінну стійкість віруючих у вірі.
Синод спростовує таке твердження, бо це суперечить словам Самого Христа, Який казав: «Я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя» (Луки 22:32); а також словам євангеліста Івана, який свідчить, що Христос молився не лише за апостолів, але й за усіх тих, хто увірує через їхню проповідь: «Збережи їх у Твоє Ім'я... Не благаю, щоб Ти їх забрав від світу, але щоб зберіг їх від злого» (Ів. 17:11, 15, переклад УБТ).

Закінчення

Спростування фальшивих звинувачень

Отже, викладене вище – це ясне, просте й пряме пояснення ортодоксального вчення п’яти статей, які дискутувались у Нідерландах, а також засудження хибних тверджень, які протягом деякого часу непокоїли нідерландські церкви. Синод вважає, що ці пояснення й засудження ґрунтуються на Слові Божому та узгоджуються із віросповіданнями реформатських церков. Звідси стає очевидним, що ті, яким це найменше личить, всупереч усій істині, розсудливості та любові намагаються нав’язати народу думку про те, що:

– вчення реформатських церков про передвизначення та пов’язані з ним теми за своєю суттю й спрямованістю відвертають серця людей від побожності та віри,
це вчення є ложем для плоті й диявола, твердинею сатани, у якій він чатує на людей, ранить більшість із них і смертельно вражає багатьох стрілами відчаю і самовпевненості;
– це вчення робить Бога автором гріха, несправедливим тираном і лицеміром; що воно є не чим іншим, як оновленим стоїцизмом, маніхейством, лібертинством і магометанством;
– це вчення робить людей самовпевненими, оскільки переконує їх, що ніщо не загрожує спасінню вибраних, як би вони не жили, отже вони можуть вчиняти найжахливіші злочини, залишаючись впевненими в собі; а з іншого боку, відкинутим уже нічого не допоможе, навіть якби вони насправді чинили всі діла святих;
– це вчення передбачає, що Бог передвизначив, тобто визначив наперед, і створив просто за уподобанням Своєї волі, без жодного зв’язку із гріхом, на вічне засудження більшу частину світу;
що таким же чином, як вибрання є джерелом і причиною віри та добрих , відкинення є причиною невірства й безбожжя;
що багато невинних немовлят віруючих вихоплені від материнських грудей і жорстоко вкинуті в пекло, отже ні кров Христа, ні хрещення, ні молитви церкви під час їхнього хрещення не допоможуть їм.
Вони також висувають інші подібні наклепницькі звинувачення, які реформатські церкви не лише відкидають, але й заперечують усім серцем.

Тому цей синод у Дордрехті в Ім’я Господнє закликає усіх, хто благочестиво прикликає Ім’я Спасителя нашого Ісуса Христа, робити власні висновки щодо віри реформатських церков не на основі фальшивих звинувачень, почутих тут або там, і навіть не на основі особистих тверджень деяких древніх або сучасних авторитетів (адже ці твердження часто вирвані з контексту або цитуються чи перекручуються так, щоб вкласти в них інший зміст), а лише на основі офіційних віросповідань самих церков і даного пояснення ортодоксального вчення, яке було одностайно ухвалено всіма членами синоду.
Більше того, синод переконливо просить наклепників подумати над тим, який страшний Божий суд чекає на тих, хто неправдиво свідчить проти стількох церков і їхніх віросповідань, непокоїть совість слабких та намагається викликати у багатьох недовір’я до спільноти істинних віруючих.

Нарешті, цей синод закликає усіх служителів Євангелія Христового поводитись із цим вченням побожно й шанобливо як у навчальних закладах, так і в церквах; використовувати його як усно, так і письмово для слави Божого Імені, святого життя й втіхи стривожених душ; узгоджувати із Писанням, згідно з аналогією віри, не лише свої думки, але й мову; нарешті, утримуватись від будь-яких висловів, які виходять за межі, встановлені справжнім змістом Святого Писання, і які можуть дати привід зухвалим софістам хулити й паплюжити вчення реформатських церков.

Нехай Син Божий Ісус Христос, що сидить праворуч Отця й дає людям дари, освятить нас в істині; направить до істини тих, хто помиляється; замкне уста всім, хто зводить наклеп на здорове вчення, і озброїть вірних служителів Слова духом мудрості й обережності, щоб усе сказане ними слугувало для Божої слави та збудування слухачів. Амінь.