Belgic Confession

Ми всі віримо серцем і сповідуємо вустами¹, що існує тільки одне² просте і духовне єство³, яке ми називаємо Богом. Він є вічним⁴, незбагненним⁵, невидимим⁶, незмінним⁷, безмежним⁸, всемогутнім⁹, премудрим¹⁰, справедливим¹¹, добрим¹², а також невичерпним джерелом усякого блага⁷.

Ми пізнаємо Його двома способами.
По-перше, через створення, збереження та управління всесвітом, що розкривається перед нашими очима як пречудова книга¹, в якій усі створіння, великі й малі, є наче літери, що дають нам можливість споглядати невидиме про Бога, зокрема Його вічну силу й Божество, як сказав апостол Павло (Рим. 1:20). Цього достатньо, щоб переконати людей і залишити їх без виправдання.

По-друге, ще чіткіше й повніше Він відкривається для нас у Своєму святому Божественному Слові² – настільки, наскільки це потрібно нам тепер для життя на славу Йому і для нашого спасіння.

Ми сповідуємо, що це Слово Боже ніколи не посилалось і не звіщалось з волі людини, а промовлялось мужами, натхненими Святим Духом, як сказав апостол Петро (2 е Петр. 1:21).
Після цього Бог, виявляючи Свою особливу турботу про нас і наше спасіння, наказав Своїм слугам – пророкам і апостолам – зафіксувати письмово Своє відкрите Слово¹ та навіть Сам написав Своїм перстом дві скрижалі Закону². Тому ми називаємо ці писання святими і Божественними Писаннями³.

Ми віримо, що Святе Писання складається з двох частин: Старого і Нового Заповітів. Вони є канонічними книгами, всупереч яким нічого стверджувати не можна.

У церкві Божій вони перелічуються наступним чином. У Старому Заповіті: п’ять книг Мойсея (Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону); книги Ісуса Навина, Суддів і Рут; дві книги Самуїла, дві книги Царів і дві книги Хронік, перша книга Ездри, книги Неемії, Естер, Йова, Псалми Давида, три книги Соломона – Приповісті, Екклезіяст, Пісня над піснями; книги чотирьох великих пророків – Ісаї, Єремії (та Плач Єремії), Єзекіїля, Даниїла; інших дванадцяти малих пророків – книги Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарія, Малахії.

У Новому Заповіті: чотири Євангелія – від Матвія, Марка, Луки, Івана; Дії святих апостолів; чотирнадцять листів апостола Павла – до римлян, два до коринтян, до галатів, до ефесян, до филип’ян, до колосян, два листи до солунян, два до Тимофія, до Тита, до Филимона, до євреїв. Також сім листів інших апостолів: один – Якова, два – Петра, три – Івана, один – Юди, і Об’явлення апостола Івана.

Ми приймаємо¹ всі ці (і тільки ці) книги як святі й канонічні, щоб вони були дороговказом, основою і утвердженням нашої віри². Без жодного сумніву ми віримо всьому, що в них написано – не стільки через те, що церква приймає їх і вважає канонічними, скільки передусім через свідчення Святого Духа у наших серцях, Котрий запевняє нас у їхньому Божественному походженні³, на що також вказує і сам зміст цих книг, бо навіть сліпі можуть помітити, що передречене в них справді здійснюється⁴.

Ми відрізняємо ці святі книги від апокрифічних, до яких зокрема належать: третя і четверта книги Ездри, книга Товита, Юдити, Мудрості, книга Ісуса, сина Сираха, книга Варуха, доповнення до книги Естер, пісня трьох юнаків у печі, історія про Сусанну, про Бела і дракона; молитва Манасії і дві Книги Макавеїв.

Звичайно, церква може читати ці книги і вчитися з них настільки, наскільки вони відповідають канонічним книгам. Але вони не мають такого великого авторитету і сили, щоб утверджувати на їх свідченні будь-який пункт віри чи християнської релігії. Тим більше вони не можуть применшити авторитет інших – святих – книг.

Ми віримо, що в цьому Святому Писанні досконало міститься Божа воля і достатньо викладено все те, у що люди повинні вірити для свого спасіння¹. У ньому Бог докладно описав, якого служіння Він вимагає від нас. Тому ніхто не може навчати інакше, ніж так, як вчить нас тепер Святе Писання², навіть апостоли, і навіть ангел з небес, як каже апостол Павло (Гал. 1:8). Оскільки віднімати чи додавати щось до Слова Божого заборонено³, то звідси випливає, що вчення Писання досконале і повне в усьому⁴.

Людські писання – якими б святими не були їх автори – не можна прирівнювати до Божественного Писання. Так само ні людські традиції, ні кількість, ні древність, ні неперервна наступність часів і осіб, ні собори, ні постанови, ні рішення не можуть ставитися в один ряд з істиною Божою, адже вона є вищою за все інше⁵. Бо всі люди самі по собі – неправдомовці⁶ й марнотніші від марноти.
Тож ми відкидаємо всім серцем усе, що не узгоджується з цим непогрішимим правилом⁷, як і навчали нас апостоли: «Випробовуйте духів, чи вони є від Бога» (1 е Ів. 4:1). А також: «Коли хто приходить до вас, але не приносить цієї науки, не приймайте його до хати і не вітайте його» (2 е Ів. 1:10).

Згідно з цією істиною та Словом Божим, ми віримо в єдиного Бога¹, Котрий є однією сутністю, в якій є три Особи, реально, істинно й одвічно відмінні за Своїми непередаваними властивостями, а саме: Отець, Син і Святий Дух².
Отець є Причиною, Джерелом і Початком усього видимого й невидимого³. Син є Словом, Премудрістю й Образом Отця⁴. Святий Дух є вічною Силою і Владою та ісходить від Отця і Сина⁵.

Проте це розрізнення не означає, що Бог поділяється на три, бо Святе Писання навчає нас, що Отець, Син і Святий Дух мають кожен особисте існування, відмінне за Їхніми властивостями, але таким чином, що ці Три Особи є тільки одним Богом. Тож очевидно, що Отець не є Сином, ані Син – Отцем, так само як Святий Дух не є ані Отцем, ані Сином.

Однак Особи, хоча й розрізняються таким чином, не розділяються й не змішуються. Бо не Отець прийняв тіло і не Святий Дух, але тільки Син. Отець ніколи не був без Сина⁶ чи Святого Духа, бо усі Троє однаково вічні в одній сутності. Серед Них немає першого й останнього; бо усі Троє єдині в істині, силі, доброті й милосерді.

Про все це ми дізнаємося як із свідчення Святого Писання¹, так і з діянь Трьох Осіб, і особливо тих, які ми переживаємо в собі. Свідчення Святого Писання, які приводять нас до віри в Святу Трійцю, записані в багатьох уривках Старого Заповіту. Всіх їх перелічувати не варто, тож можна розважливо вибрати лише деякі з них. У книзі Буття 1:26, 27 Бог говорить: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою». Так Бог «на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх». Також: «Ось став чоловік, немов один із Нас» (Бут. 3:22). Зі слів «Створімо людину за образом Нашим» випливає, що в Божестві є більше, ніж одна Особа; а слова «створив Бог» вказують на єдність. Хоч тут і не сказано, скільки існує Осіб, але те, що здається дещо незрозумілим у Старому Заповіті, стає дуже зрозумілим у Новому.

Бо коли наш Господь був охрещений у Йордані, пролунав голос Отця, кажучи: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!» (Мт. 3:16, 17); тоді ж Сина видно було у воді, а Святий Дух явився у вигляді голуба². Таку ж формулу для хрещення всіх віруючих встановив Христос: «в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28:19). В Євангелії від Луки ангел Гавриїл так сказав Марії, матері Господа: «Дух Святий зійде на тебе, і сила Всевишнього огорне тебе, тому й Святе, що народиться, назветься Сином Божим» (Лук. 1:35). В іншому місці сказано так: «Благодать Господа Ісуса Христа, любов Бога і спільність Святого Духа – з усіма вами!» (2 е Кор. 13:13). Також: «Бо Тих, що свідчать (на небі) є троє: (Отець, Слово й Дух Святий, і ці Троє – Одно)» (1 е Ів. 5:7) .

З цих уривків ми чітко бачимо, що в одній єдиній Божественній сутності існують Три Особи. І хоч це вчення набагато перевищує усяке людське розуміння, ми притримуємось його тепер на підставі Слова Божого і сподіваємось, що в майбутньому будемо досконало розуміти його і насолоджуватись його плодами на небесах.
Крім того, ми розрізняємо служіння й діяння цих Трьох Осіб щодо нас. Отець називається нашим Творцем завдяки Своїй силі. Син є нашим Спасителем і Викупителем завдяки Своїй крові. Святий Дух є нашим Освятителем завдяки перебуванню в наших серцях.
Істинна церква завжди утверджувала і зберігала це вчення про Святу Трійцю – від апостольських часів до наших днів, протистоячи юдеям, мусульманам, а також таким лжехристиянам і єретикам, як Маркіон, Мані, Праксей, Савелій, Павло Самосатський, Арій та іншим, яких справедливо засудили святі отці. Тож ми охоче приймаємо три символи віри – Апостольський, Нікейський і Афанасіївський, а також усе, що у відповідності з ними було стверджено древніми отцями.

Ми віримо, що Ісус Христос за Своєю Божественною природою є Однородженим Сином Божим¹, народженим від вічності, не зробленим, не створеним (бо тоді був би творінням), а єдиносущним з Отцем, співвічним, «будучи сяйвом слави та образом Його сутності» (Євр. 1:3), і рівним Йому в усьому². Він є Сином Божим не тільки з того часу, як прийняв нашу природу, але від вічності³, як випливає із наступних свідчень, якщо їх порівняти між собою.
Мойсей каже, що Бог створив світ⁴, а святий Іван зауважує, що все створено Словом, Яке він називає Богом⁵. Апостол стверджує, що Бог створив світ через Свого Сина⁶, а також що Бог створив усе через Ісуса Христа⁷. Тому Той, Хто названий Богом, Словом, Сином та Ісусом Христом, повинен був існувати вже тоді, коли через Нього все створювалося. Тож пророк Михей каже: «і віддавна постання Його, від днів віковічних» (Мих. 5:1). І апостол зазначає, що Він «не мав ані початку днів, ані кінця життя» (Євр. 7:3). Отже, Він є істинний і вічний Бог, Вседержитель, до Якого ми звертаємось, Якому поклоняємось і служимо.

Ми також віримо і сповідуємо, що Святий Дух від вічності ісходить від Отця і Сина, не будучи ні зробленим, ні створеним, ні народженим; Він лише ісходить від Обох¹. За порядком Він є Третьою Особою Святої Трійці, тієї ж сутності, величі й слави, що й Отець і Син. Він – істинний і вічний Бог, як навчає нас Святе Писання².

Ми віримо, що Отець через Слово, тобто через Свого Сина, створив з нічого небеса, землю і все творіння – тоді, коли захотів цього¹. Він дав кожному створінню сутність, форму і образ, а також особливі завдання, щоб служити своєму Творцю. Він і досі утримує їх і панує над ними Своєю безмежною силою і згідно зі Своїм одвічним провидінням, щоб вони служили людині, а та, в свою чергу, могла служити своєму Богу.

Він також створив добрими ангелів, щоб вони були Його посланцями і служили Його вибраним². Деякі з цих ангелів втратили те високе становище, в якому Бог створив їх, і впали у вічну загибель³, але інші завдяки Божій благодаті встояли і залишаються у своєму початковому становищі. Демони і злі духи настільки зіпсуті, що є ворогами Божими і всякого блага⁴. Наче вбивці, вони з усіх сил намагаються знищити церкву та всіх її членів і зруйнувати своїм лиходійством абсолютно все⁵. Тому через свою власну злобу вони засуджені до вічного покарання, щоденно очікуючи своїх жахливих мук⁶.

Тому ми відкидаємо й ненавидимо хибні погляди садукеїв, які заперечували існування духів і ангелів⁷, а також маніхеїв, які стверджували, що демони мають незалежне походження від себе самих та є злими за своєю природою, а не стали такими.

Ми віримо, що цей добрий Бог, створивши усе, не покинув Своє творіння напризволяще та не залишив його на волю випадку чи долі¹, але панує й управляє ним згідно зі Своєю святою волею таким чином, що нічого в цьому світі не відбувається без Його постанови². При цьому Бог не є автором вчинених гріхів і не винен у них³. Адже Його могутність і доброта настільки великі й незбагненні, що Він здійснює Своє керівництво блискуче та справедливо навіть тоді, коли диявол і нечестивці чинять несправедливість⁴.

Те, що в Його діях перевищує наше людське розуміння, ми не будемо з надмірною допитливістю досліджувати глибше, ніж дозволяє нам наша спроможність; але з найглибшим смиренням і благоговінням схилимося перед праведними Божими рішеннями, утаєними від нас⁵, задовольняючись тим, що ми є Христовими учнями і тому повинні вивчати тільки те, на що Він вказує нам у Своєму Слові, й не переступати цієї межі⁶.

Це вчення приносить нам невимовну втіху, оскільки через нього ми пізнаємо, що ніщо не може статися з нами випадково, а все відбувається згідно постанови нашого милосердного небесного Отця. Він по-батьківськи опікується нами, тримаючи всі створіння у Своїй владі настільки, що навіть волосина з нашої голови (бо всі вони пораховані), ані горобець не впаде на землю без волі Отця нашого⁷. Тому ми повністю довіряємо Йому, знаючи, що Він приборкує диявола й усіх наших ворогів так, що без Його дозволу й волі вони не можуть зашкодити нам⁸.
Тож ми відкидаємо жахливе твердження епікурейців, які кажуть, що Бог ні в що не втручається, а залишає все на волю випадку.

Ми віримо, що Бог створив людину з пороху земного¹ та зробив її за образом і подобою Своєю: доброю, праведною, святою² і здатною узгоджувати свою волю з Божою. Але, перебуваючи у такій честі, людина не збагнула її та не оцінила своєї вищості, а, прислухавшись до слів диявола, зумисне підкорилася гріху і таким чином – смерті й прокляттю³.

Бо отриману заповідь життя вона порушила та гріхом відділила себе від Бога, Котрий був її справжнім життям, спотворивши всю свою природу, через що заслужила тілесну і духовну смерть⁴. Ставши злою, порочною і зіпсутою в усіх своїх путях, вона втратила всі свої прекрасні дари, отримані від Бога⁵, зберігши лишень якусь крихту їх, якої все ж достатньо, щоб позбавити людину будь-яких виправдань⁶. Адже все світло в нас перетворилося на темряву⁷, як навчає нас Святе Писання: «А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його» (Ів. 1:5), де святий Іван називає людей темрявою.

Тому ми відкидаємо все, що навчають всупереч цьому стосовно свободи волі людини, бо людина є лише рабом гріха і «нічого приймати не може, як їй з неба не дасться» (Ів. 3:27). Бо хто наважиться хвалитися тим, що він сам по собі може чинити щось добре, коли Христос говорить: «Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його» (Ів. 6:44, 65)? Чи пишатиметься своєю власною волею той, хто розуміє, що «думка тілесна – ворожнеча на Бога» (Рим. 8:7)? Хто буде говорити про свої знання, усвідомлюючи, що «людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа» (1-е Кор. 2:14)? Коротше кажучи, хто наважиться висувати власну думку, знаючи, що «не тому, що ми спроможні від себе щось подумати, наче від самих себе; ні, наша спроможність від Бога» (2-е Кор. 3:5)?
Тому сказаному апостолом належить залишатися непорушним і певним: «Бо то Бог викликає у вас і бажання і дію – доброю волею Своєю» (Флп. 2:13). Бо немає розуміння й волі, які відповідають Божественному розумінню й волі, крім тих, які Христос викликає у людині, як Він Сам навчає нас, кажучи: «без Мене не можете робити нічого» (Ів. 15:5).

Ми віримо, що через непослух Адама первородний гріх поширився на весь людський рід¹. Цей гріх є спотворенням усієї природи людини² і спадковою порочністю, якою заражені навіть немовлята у материнському лоні³; він спричиняє у людині всілякі гріхи, будучи їх коренем у ній. Він настільки потворний і мерзотний перед Богом, що є достатнім для засудження людського роду⁴.
Навіть хрещенням він не знищується і не викорінюється повністю, бо з нього постійно постає гріх, як вода з отруйного джерела⁵.
Однак він не зараховується дітям Божим на осуд, а прощається їм Його благодаттю й милістю⁶ – не для того, щоб віруючі спокійно жили у своїх гріхах, але щоб через усвідомлення своєї порочності вони часто зітхали в очікуванні звільнення «від цього тіла смерті» (Рим. 7:24). В цьому зв’язку ми відкидаємо помилкове твердження пелагіан, котрі вважають, що гріх постає тільки через наслідування.

Ми віримо, що всім нащадкам Адама, які впали у загибель і порочність через гріх першої людини¹, Бог явив Себе таким, Яким Він є, тобто милостивим і справедливим: милостивим, оскільки Він звільняє й спасає від цієї загибелі тих, кого Він, згідно зі Своєю вічною і незмінною постановою², вибрав тільки по благодаті³ в Ісусі Христі, нашому Господі⁴, жодним чином не приймаючи до уваги їхні діла⁵; справедливим, оскільки залишив інших у стані падіння й загибелі, в який вони себе самі ввергнули⁶.

Ми віримо, що, побачивши людину, яка ввергла себе у фізичну й духовну смерть та привела себе до крайньої скрути, наш милостивий Бог у Своїй пречудовій мудрості й доброті Сам пішов шукати її, коли вона збентежено втікала від Нього¹. Він потішив її, пообіцявши, що дасть Свого Сина, народженого від жінки², щоб Він стер змієві голову³ і приніс людині блаженство⁴.

Отож, ми сповідуємо, що Бог виконав Свою обітницю, яку дав праотцям вустами Своїх святих пророків¹, коли у визначений Ним час послав у світ Свого Однородженого й вічного Сина². Він прийняв вигляд раба й уподібнився людині³, взявши на себе справжню людську природу з усіма її слабостями⁴, окрім гріха⁵, будучи зачатим у лоні благословенної діви Марії силою Святого Духа без участі чоловіка⁶. Він прийняв не тільки людське тіло, але й справжню людську душу, щоб бути справжньою людиною. Бо оскільки душа була загиблою так само, як і тіло, Йому потрібно було прийняти їх обох, щоб обох спасти.

Всупереч єресі анабаптистів, які заперечують, що Христос прийняв людську природу від Своєї матері, ми сповідуємо, що Христос був участником тіла та крові звичайних дітей⁷; за тілом був плодом лона Давидового⁸; насінням Давидовим по плоті⁹; плодом утроби Марії¹⁰, народженим від жінки¹¹, пагінцем Давидовим¹²; пагінчиком з кореня Єссеєвого¹³; з племені Юдиного¹⁴; тілом походив від юдеїв¹⁵; був насінням Авраамовим¹⁶, бо Він прийняв це насіння і в усьому, окрім гріха, уподібнився братам Своїм¹⁷. Тому Він воістину є нашим Еммануїлом, що означає «з нами Бог»¹⁸.

Ми віримо, що через це зачаття Особа Сина нероздільно поєднана і пов’язана з людською природою¹ так, що немає двох Синів Божих, ані двох осіб, але є дві природи, які поєднані в одній Особі та при цьому зберігають свої відмінні властивості. Його Божественна природа залишається завжди не створеною, «не має ані початку днів, ані кінця» (Євр. 7:3), наповнює небо й землю². Так само Його людська природа не втратила своїх властивостей, а залишилась творінням, маючи початок днів, будучи скінченною і зберігаючи все, що притаманно справжньому тілу³.
І хоча Своїм воскресінням Він наділив її безсмертям, Він не змінив справжності людської природи⁴, бо наше спасіння і воскресіння також залежать від справжності Його тіла⁵.
Проте ці дві природи поєднані в одній Особі настільки тісно, що не були розділені навіть Його смертю. Помираючи, Він передав у руки Отця не що інше, як справжній людський дух, який залишив Його тіло⁶. При цьому Його Божественна природа завжди залишалася поєднаною з людською, навіть тоді, коли Він лежав у гробниці⁷. Божественність завжди перебувала в Ньому, як перебувала вона в Ньому і в дитинстві, хоч і не так виразно виявляла себе упродовж деякого часу.

Тому ми сповідуємо, що Він є справжній Бог і справжня Людина: справжній Бог, щоб перемогти Своєю силою смерть; справжня Людина, щоб міг померти заради нас через неміч Свого тіла.

Ми віримо, що Бог, досконало милосердний і справедливий, послав Свого Сина, щоб Той прийняв ту природу¹, в якій було скоєно непослух, аби в ній же заплатити й понести покарання за гріхи Своїми жахливими стражданнями й смертю². Тому Бог виявив справедливість на Своєму Сині, поклавши на Нього наші гріхи³. Він також вилив на нас, провинних і гідних осуду, Свою доброту й милосердя, зі Своєї найдосконалішої любові віддавши на смерть Свого Сина ради нас і воскресивши Його ради нашого виправдання⁴, щоб через Нього ми могли мати безсмертя і вічне життя.

Ми віримо, що Ісус Христос є вічним Первосвящеником за чином Мелхиседека, і Бог підтвердив це клятвою¹. Він став перед Отцем замість нас, щоб повним викупленням умиротворити Його гнів², принісши в жертву Самого Себе на дереві хреста і проливши Свою дорогоцінну кров для нашого очищення від гріхів³, як провіщали пророки⁴. Бо написано: кара на Сині Божому «була за наш мир, Його ж ранами нас уздоровлено!..⁵ Як ягня був проваджений Він на заколення … і з злочинцями був порахований» (Іс. 53:5, 7, 12)⁶. Він був засуджений як злочинець Понтієм Пилатом, хоча той і визнав Його невинним⁷.

Тому Він «чого не грабував, те вертає!» (Пс. 69:5) та постраждав як «праведний за неправедних» (1 е Петр. 3:18)⁸, тілесно і душевно⁹, настільки відчуваючи жахливе покарання (яке ми заслужили своїми гріхами), що «піт Його став, як краплини крові, що капали на землю» (Лук. 22:44). Нарешті, Він вигукнув: «Боже Мій, Боже Мій, – нащо Мене Ти покинув?» (Пс. 22:2; Мт. 27:46). Усе це Він переніс заради прощення наших гріхів. Тому ми правильно повторюємо за апостолом Павлом, що бажаємо «нічого між вами не знати, крім Ісуса Христа, і Того розп’ятого» (1 е Кор. 2:2), і все визнавати «за втрату в порівнянні з величчю пізнання мого Господа Ісуса Христа» (Флп. 3:8).
В Його ранах ми знаходимо повну втіху, і нам не потрібно шукати чи вигадувати якісь інші засоби для примирення з Богом, крім цього принесеного один раз жертвоприношення, яким «одним вдосконалив Він тих, хто освячується» (Євр. 10:14)¹⁰. Саме тому ангел Божий назвав Його Ісусом, тобто Спасителем: «бо Він спасе народ Свій від його гріхів» (Мт. 1:21; Дії 4:12)¹¹.

Ми віримо, що для отримання нами правильного пізнання цієї великої таємниці Святий Дух запалює в наших серцях справжню віру¹, яка приймає Ісуса Христа з усіма Його заслугами, робить Його нашим і вже не шукає нічого поза Ним². Звідси випливає: або у Христі міститься не все, що потрібно для нашого спасіння, або все це – у Ньому, і тоді кожен, хто набув Христа вірою, повністю спасенний³. Тому страшенним богохульством є твердження про те, що Христа недостатньо для спасіння, а потрібне ще щось, крім Нього Самого; адже звідси випливало б, що Христос є лише наполовину Спасителем.

Отже, ми правильно повторюємо за апостолом Павлом, що ми виправдовуємося лише вірою, або «вірою без діл» (Рим. 3:28)⁴. При цьому, якщо висловитись точніше, ми не маємо на увазі, що віра як така виправдовує нас⁵, бо віра є лише засобом, яким ми приймаємо Христа, нашу праведність. Саме Ісус Христос, зараховуючи нам усі Свої заслуги і безліч святих діл, які Він звершив заради нас і замість нас, є нашою праведністю⁶. Віра – це засіб, який утримує нас у спільності з Христом в усіх Його благах, котрі, ставши нашими, є більш ніж достатніми для звільнення нас від гріхів.

Ми віримо, що наше спасіння – у прощенні наших гріхів заради Ісуса Христа¹. В цьому ж полягає наша праведність перед Богом, як навчають нас Давид і апостол Павло, називаючи блаженною ту людину, «якій рахує Бог праведність без діл» (Пс. 32:2; Рим. 4:6). Той же апостол каже, що ми виправдовуємося даром, іншими словами, «Його благодаттю, через викуплення, що в Христі Ісусі» (Рим. 3:24)². Тому ми завжди непохитно дотримуємося цих засадничих тверджень, віддаючи всю славу Богу³, смиряючись перед Ним і визнаючи себе такими, якими насправді ми є. Ми не вихваляємось чимось у нас самих чи якимись своїми заслугами⁴, але покладаємося лише на послух Христа розп’ятого і лише у цьому знаходимо спокій⁵. Його послух стає нашим, коли ми віримо в Нього⁶.

Цього достатньо, щоб покрити всі наші беззаконня, звільнити нашу совість від страху, жаху й хвилювання та дати нам таким чином відвагу в приступі до Бога, щоб ми не уподібнювались своєму праотцю Адаму, який, тремтячи, намагався прикритися фіговим листям⁷. І справді, якби нам довелося з’явитися перед Богом, покладаючись, хоча б у деякій мірі, на самих себе чи на якесь інше створіння, ми, – о, лихо, – були б винищені⁸. Тому кожен повинен молитися разом із Давидом: «І на суд не вступай із рабом Своїм, – бо жоден живий перед обличчям Твоїм справедливим не буде!» (Пс. 143:2).

Ми віримо, що ця справжня віра, яка виникає в людини через слухання Божого Слова і дію Святого Духа¹, відроджує її і творить із неї нову людину². Віра приводить до того, що людина живе новим життям, і звільняє її від рабства гріха³.
Тому не може бути й мови про те, що ця виправдувальна віра робить людей недбалими у провадженні побожного і святого життя⁴. Навпаки, без неї вони б не вчинили нічого заради любові до Бога⁵, а лише з самолюбства чи страху перед осудженням.
Тож неможливо, щоб ця свята віра залишалася безплідною в людині, адже ми говоримо тут не про марну віру, а про ту, яку Писання називає «вірою, що діє через любов» (Гал. 5:6). Вона спонукає людину до звершення тих діл, які Бог заповідав у Своєму Слові. Якщо діла проростають із благого коріння віри, то вони є добрими і прийнятними для Бога, бо повністю освячені Його благодаттю. Проте вони не впливають на наше виправдання. Адже ми виправдовуємось саме через віру в Христа – ще до того, як ми чинимо добрі діла⁶. В іншому разі ці діла і не могли би бути добрими, як не може бути добрих плодів з поганого дерева⁷.

Тож ми чинимо добрі діла, але не заради заслуги. Та й що б ми могли заслужити? Це ми зобов’язані Богу за ті добрі діла, які чинимо, а не Він – нам⁸, бо саме Він «за Своєю доброю волею викликає у нас і бажання, і дію» (Флп. 2:13). Тому запам’ятаймо, що написано: «Так і ви, коли зробите все наказане вам, кажіть: Ми нікчемні раби – зробили те, що повинні були зробити!» (Лук. 17:10)

Водночас ми не заперечуємо, що Бог винагороджує за добрі діла⁹, але таким чином, що Своєю благодаттю вінчає Свої ж дари. Більше того, хоч ми й чинимо добрі діла, але не ґрунтуємо на них наше спасіння, бо ми не можемо вчинити жодного діла, яке б не було зіпсуте нашою плоттю і не заслуговувало б на покарання¹⁰. І навіть якби ми могли чинити такі діла, згадки про один гріх було б достатньо, щоб Бог відкинув їх¹¹. Тому ми б завжди жили в сумнівах, розривалися б у ваганні без усякої впевненості, і наша бідолашна совість постійно перебувала б у муках, якби ми не покладалися на заслуги страждання і смерті нашого Спасителя¹².

Ми віримо, що обряди й символи Закону втратили чинність з приходом Христа, а всі прообрази – виконались¹. Тому християни повинні відмовитись від їх використання. Однак їх істина і суть залишаються з нами в Ісусі Христі, в Якому вони сповнились². Водночас ми продовжуємо використовувати свідчення із Закону та Пророків, щоб утверджуватися в євангельському вченні та провадити наше життя в усій побожності, згідно з волею Божою та на Його славу³.

Ми віримо, що в нас немає іншого приступу до Бога, окрім як через єдиного Посередника¹ і Заступника Ісуса Христа, Праведника². Він для того став Людиною, поєднавши Божественну й людську природу, щоб ми, люди, могли приступати до Божественної Величності³. В іншому випадку приступ до Нього був би для нас закритим.
Однак цей Посередник, Якого Отець поставив між Собою і нами, не повинен відлякувати нас Своєю величчю і через це змушувати нас шукати на власний розсуд іншого. Бо ніяке створіння на небі чи на землі не любить нас сильніше, ніж Ісус Христос⁴, Який, «бувши в Божій подобі, … умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини» (Флп. 2:6, 7), і став «у всьому подібний братам» (Євр. 2:17).

Тож якби нам довелося шукати іншого посередника, прихильного до нас, то хіба змогли б ми знайти когось, хто любить нас сильніше, ніж Той, Хто віддав Своє життя за нас, навіть коли ми були ще Його ворогами⁵? І якби нам довелося шукати когось із величчю та могутністю, то хіба хтось володіє ними більше, ніж Той, Хто «сидить по Божій правиці» (Кол. 3:1) та Кому «дана всяка влада на небі й на землі» (Мт. 28:18)? Та й кого почує Отець передусім, як не Свого улюбленого Сина⁶?

Тому саме через недовіру до Христа постали звичаї, які ганьблять святих замість того, щоб їх вшановувати. Бо люди чинять те, чого ці святі самі ніколи не робили, не вимагали від інших, а, навпаки, постійно відкидали, як їм і належало⁷, про що свідчать їхні твори. Тут не слід посилатися на нашу недостойність; адже тут мова не про те, що ми підносимо молитви на підставі власної достойності. Ми молимося тільки на основі винятковості й достойності Господа Ісуса Христа⁸, праведність Якого стає нашою через віру⁹.

Тож апостол, щоб позбавити нас цього безглуздого страху чи, радше, недовіри, каже, що Христос повинен був «бути у всьому подібний братам, щоб стати милостивим та вірним Первосвящеником у Божих справах, для вблагання за гріхи людей. Бо в чому був Сам постраждав, випробовуваний, у тому Він може й випробовуваним помогти» (Євр. 2:17, 18).
А далі, щоб підбадьорити нас приходити до Нього, він каже: «Отож, мавши великого Первосвященика, що небо перейшов, Ісуса, Сина Божого, тримаймося сповідання нашого! Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать» (Євр. 4:14 16)¹⁰.
Той же апостол каже: «Отож, браття, ми маємо відвагу входити до святині кров'ю Ісусовою,… то приступімо з щирим серцем», у певності віри (Євр. 10:19, 22). А також: «а Цей, перебуваючи вічно, має священство нескінченне. Тому, будучи завжди живим, Він може завжди спасати тих, що приходять до Бога через Нього, аби заступатися за них» (Євр. 7:24, 25)¹¹.

Що ж нам ще потрібно? Адже Сам Христос каже: «Я є дорога, і правда, і життя! Ніхто не приходить до Отця, якщо не через Мене» (Ів. 14:6). То навіщо ж нам шукати іншого заступника, якщо Бог зволив дати нам Свого власного Сина, щоб Той заступався за нас? Тож не покидаймо Його, щоб приліпитися до іншого, чи, радше, щоб шукати іншого і ніколи не знайти. Бо коли Бог дав Його нам, Він дуже добре знав, що ми – грішники.
Тож згідно із заповіддю Христовою, ми молимося до Небесного Отця через Христа, нашого власного Посередника¹², як навчає нас молитва Господня¹³, та впевнені, що «чого тільки попросимо від Отця в Ім’я Христа, Він дасть нам» (Ів. 16:23)¹⁴.

Ми віримо і сповідуємо, що існує єдина соборна, або вселенська, церква¹ – свята громада й зібрання² істинних християнських віруючих, які очікують повного спасіння в Ісусі Христі³, омиті Його кров’ю та освячені й запечатані Святим Духом⁴.
Ця церква існує від початку світу й існуватиме до його кінця, бо Христос є вічним Царем, а це було б неможливим без підданих⁵.
Цю святу церкву Бог підтримує та оберігає від лютості всього світу⁶, хоча протягом деякого часу вона й може здаватися дуже малою і навіть зовсім непомітною в очах людей⁷. Так, за небезпечних часів при царі Ахаві Господь «для Себе зоставив сім тисяч мужа, що перед Ваалом колін не схилили» (Рим. 11:4)⁸. Крім того, ця свята церква не зв’язана і не обмежена певним місцем чи певними людьми, але поширена і розсіяна по всьому світу⁹ та при цьому зібрана і поєднана серцем і волею в одному Дусі силою віри¹⁰.

Ми віримо, що оскільки ця свята громада є зібранням спасенних і поза нею немає спасіння¹, то ніхто, незалежно від свого соціального статусу і здібностей, не повинен сторонитися її, щоб залишатися наодинці². Тому всі люди повинні прилучитися до церкви та поєднатися з нею, підтримуючи єдність церкви, підкоряючись її настанові та дисципліні³, прийнявши на себе ярмо Ісуса Христа⁴ та, як члени одного тіла, служачи братам⁵ і сестрам для збудування згідно з тими дарами, які Бог дав їм⁶.

Щоб краще це виконати, усі віруючі мають згідно зі Словом Божим відділитися від тих, хто не належить до церкви⁷, і приєднатися до цієї громади⁸, де б тільки Бог не заснував її, навіть якщо влада й укази можновладців перешкоджають цьому і через це їм загрожує смерть чи тілесне покарання⁹.
Тож кожен, хто відокремлюється від церкви чи не приєднується до неї, чинить всупереч повелінню Божому.

Ми віримо, що люди повинні, керуючись Словом Божим, з обережністю і ретельністю розрізняти, якою є істинна церква, бо всі секти, що тепер існують у світі, присвоюють собі ім’я церкви¹. Ми не говоримо тут про товариство лицемірів, які в церкві перемішані з добрими християнами, однак насправді не належать до церкви, хоча зовні й перебувають у ній². Ми маємо на увазі, що тіло й спільноту істинної церкви треба відрізняти від усіх сект, які називають себе церквою.

Істинну церкву можна розпізнати за такими ознаками: в ній вірно проповідується Євангеліє³; вірно звершуються таїнства згідно з установленням Христа⁴; застосовується церковна дисципліна для покарання гріхів⁵. Коротше кажучи, істинна церква керується чистим Словом Божим⁶, відкидаючи все, що суперечить йому⁷, і визнаючи Ісуса Христа єдиним Главою⁸. За цими ознаками можна з впевненістю розпізнати істинну церкву, і ніхто не має права відокремлюватися від неї.

А про те, хто справді належить до церкви, можна дізнатися за ознаками християн: зокрема, за їх вірою⁹ та за тим, що вони, прийнявши єдиного Спасителя Ісуса Христа, уникають гріха, мчаться за праведністю¹⁰, люблять істинного Бога¹¹ і свого ближнього, не відхиляються ані праворуч, ані ліворуч і розпинають свою плоть із її ділами¹². Це не означає, що у них не залишилось жодної великої немочі; але Духом Святим вони борються з нею щодня протягом всього життя¹³, незмінно знаходячи свій прихисток у крові, смерті, стражданнях і послуху нашого Господа Ісуса, в Якому вони мають прощення гріхів через віру в Нього¹⁴.

Неістинна ж церква приписує собі та своїм постановам більше сили й авторитету, ніж Слову Божому, і не бажає підкорятися ярму Христовому¹⁵. Вона не звершує таїнства так, як установив Христос у Своєму Слові, але додає до них і віднімає від них те, що вважає за потрібне. Вона покладається більше на людей, ніж на Христа; переслідує тих, котрі живуть свято згідно зі Словом Божим і докоряють її в помилках, ненажерливості та ідолопоклонстві¹⁶. Ці дві церкви легко розпізнати і відрізнити одну від одної.

Ми віримо, що ця істинна церква має бути керована згідно з духовним порядком, про який Господь навчає у Своєму Слові¹. Зокрема, повинні бути служителі чи пастирі, щоб проповідувати Слово Боже і звершувати таїнства²; також мають бути пресвітери³ та диякони⁴, які разом із пастирями утворюють церковну раду⁵. В такий спосіб вони підтримують істинну релігію, забезпечують дотримання істинного вчення, щоб порушники духовно каралися й приборкувалися, а бідні й пригнічені одержували допомогу і втіху у відповідності зі своїми потребами⁶.

В такий спосіб у церкві пануватиме добрий лад і благопристойність, коли обирають вірних людей⁷ у відповідності з правилом, про яке святий апостол Павло писав Тимофію⁸.

¹ Дії 20:28; Еф. 4:11, 12; 1-е Тим. 3:15; Євр. 13:20, 21.
² Лук. 1:2; 10:16; Ів. 20:23; Рим. 10:14; 1-е Кор. 4:1; 2-е Кор. 5:19, 20; 2-е Тим. 4:2.
³ Дії 14:23; Тит. 1:5.
⁴ 1-е Тим. 3:8-10.
⁵ Флп. 1:1; 1-е Тим. 4:14.
⁶ Дії 6:1-4; Тит. 1:7-9.
⁷ 1-е Кор. 4:2.
⁸ 1-е Тим. 3.

Ми віримо, що служителі Слова Божого, пресвітери й диякони мають обиратися церквою на відповідне служіння шляхом законних виборів з прикликанням імені Божого та з дотриманням доброго порядку, як навчає Слово Боже¹. Тож кожен повинен слідкувати за тим, щоб не нав’язувати себе неналежним чином, а чекати часу, коли Бог покличе його, аби мати засвідчення свого покликання і бути переконаним, що воно походить від Бога².

Що ж до служителів Слова, то незалежно від місця перебування вони мають рівну владу й авторитет, бо всі є служителями Ісуса Христа³, єдиного вселенського Єпископа і єдиного Глави церкви⁴.
Більше того, щоб це святе Боже установлення не було порушене чи знехтуване, ми стверджуємо, що кожен зобов’язаний особливо поважати служителів Слова Божого і пресвітерів церкви з огляду на працю, яку вони виконують⁵, і, наскільки можливо, перебувати з ними в мирі без ремствування, розбрату й суперечок.

Отож ми віримо, що встановлення і додержання керівниками церкви певного порядку між собою для підтримання тіла церкви йде на благо й користь. Але при цьому вони все ж мають завжди уважно стежити, щоб не відхилятися від того, що установив Христос, наш єдиний Учитель¹.
Тому ми відкидаємо всі людські вигадки і всі правила, які людина вводить у богопоклоніння, так чи інакше зв’язуючи й обтяжуючи нашу совість².

Отже, ми приймаємо тільки те, що сприяє утвердженню і збереженню згоди та єдності, а також загальному послуху Богові³. Для цього потрібне вилучення з церкви (а також все, що його стосується), яке здійснюється відповідно до Слова Божого⁴.

Ми віримо, що наш благий Бог, враховуючи нашу нерозумність і слабкість, установив для нас таїнства, щоб запечатати для нас Свої обітниці, щоб подати таїнства як запоруку Своєї доброї волі й благодаті щодо нас, а також щоб живити й зміцнювати нашу віру¹. Він додав таїнства до Слова Євангелія², щоб краще явити нашим органам чуття те, про що Він говорить у Своєму Слові і що здійснює у наших серцях, потверджуючи таким чином у нас спасіння, учасниками якого Він нас зробив.

Бо таїнства – це видимі знаки й печаті внутрішнього й невидимого, через які Бог діє в нас силою Святого Духа³. Тож це не марні й беззмістовні знаки, які вводили б нас в оману. Адже Ісус Христос є істиною таїнств і без Нього вони були б ніщо.

Більше того, ми задовольняємося тією кількістю таїнств, яку Христос, наш Господь, установив для нас, а саме, не більш як двома: таїнством святого хрещення⁴ і таїнством святої Вечері Ісуса Христа⁵.

Ми віримо і сповідуємо, що Ісус Христос, «кінець закону» (Рим. 10:4), Своєю пролитою кров’ю поклав край будь-якому пролиттю крові, яке люди могли звершувати або звершували б для викуплення гріхів і для сплати за них. Він, скасувавши обрізання, яке було пов’язане з пролиттям крові, установив замість нього таїнство хрещення¹, через яке ми приймаємося в Божу церкву і відділяємося від усіх інших народів і чужих релігій, щоб повністю належати Тому², Чий знак і знамено носимо. Хрещення свідчить, що Він буде нашим Богом і милостивим Отцем навіки.

Тому Христос заповів, щоб усі ті, хто належить Йому, були охрещені в чистій воді «в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28:19). Тим самим Він показав нам: як вода змиває бруд із тіла, коли проливається на нього, і як вона помітна на тілі, коли воно окропляється нею під час хрещення, так і кров Христа силою Святого Духа діє внутрішньо, в душі³: окропляє її та очищає від гріхів⁴, перероджує нас із дітей гніву в дітей Божих⁵.
Проте це здійснюється не водою як такою⁶, а скропленням дорогоцінною кров’ю Сина Божого⁷, Котрий є нашим Червоним морем⁸, через яке ми повинні пройти, щоб уникнути тиранії фараона, тобто диявола, та увійти у духовну землю Ханаанську.

Отже, служителі, зі свого боку, подають нам таїнства і те, що видиме, а наш Господь дає те, на що вказують ці таїнства, а саме, дари і невидиму благодать, омиваючи й очищаючи наші душі від усякого бруду й нечестя⁹, оновлюючи наші серця і сповнюючи їх усякою втіхою, запевняючи нас у Його батьківській доброті, зодягаючи нас в нову людину і скидаючи з нас стару з усіма її вчинками¹⁰.

Тому ми віримо, що кожен, хто прагне вічного життя, повинен одноразово хреститися цим єдиним хрещенням¹¹ і ніколи не повторювати його, бо неможливо народитися двічі. Це хрещення має цінність не тільки тоді, коли ми його приймаємо і вода омиває тіло, а й упродовж усього нашого життя.

Тому ми відкидаємо хибне твердження анабаптистів, які не задовольняються єдиним хрещенням, прийнятим одного разу, і до того ж засуджують хрещення немовлят віруючих батьків, котрі, як ми віримо, мають бути охрещені й запечатані знаком завіту – так само як раніше обрізали немовлят в Ізраїлі на підставі тих самих обітниць, що дані нашим дітям¹².
І, воістину, Христос так само пролив Свою кров, щоб омити немовлят віруючих, як пролив її за дорослих¹³. Тож вони мають приймати знак і таїнство того, що Христос зробив для них; як і Господь заповів у Законі, щоб вони ставали учасниками таїнства Христових страждань і смерті невдовзі після їх народження через принесення за них у жертву агнця¹⁴, який був сакраментальним знаком Ісуса Христа. Більше того: чим обрізання було для єврейського народу, тим хрещення є для наших дітей. Тому святий апостол Павло і назвав хрещення «обрізанням Христовим» (Кол. 2:11).

Ми віримо і сповідуємо, що наш Спаситель Ісус Христос призначив і установив таїнство святої Вечері¹, щоб живити і підтримувати тих, кого вже відродив і ввів у Свою сім’ю, тобто у Свою церкву.

Відроджені мають у собі двояке життя:² одне – тілесне і скороминуще, отримане при першому народженні і спільне для всіх людей; друге – духовне й небесне, дароване їм у другому народженні, яке відбулося через слово Євангелія³ в спільноті з тілом Христовим. Це друге життя не є спільним для всіх: воно властиве лише вибраним Божим.

Отож, для підтримання тілесного і земного життя Бог дарував нам земний і звичайний хліб, який належить усім людям так само, як і життя. Але для підтримання духовного і небесного життя, властивого віруючим, Він послав їм «хліб живий, що з неба зійшов» (Ів. 6:51), а саме – Ісуса Христа⁴, Який живить і зміцнює духовне життя віруючих⁵, коли вони споживають Його, тобто коли вони духовно роблять Його своїм і приймають вірою⁶.

Щоб явити нам цей духовний і небесний хліб, Христос установив земний і видимий хліб як таїнство Свого тіла і вино як таїнство Своєї крові⁷, щоб засвідчити нам наступне: наскільки певно ми приймаємо таїнство, тримаємо в руках, споживаємо і випиваємо його устами для підтримання життя тілесного, настільки ж певно в своїй душі ми приймаємо вірою⁸ (наче руками й устами душі) справжнє тіло і справжню кров Христа, нашого єдиного Спасителя, для підтримання життя духовного.

Ісус Христос, безсумнівно, не заповів нам здійснення Своїх таїнств надаремно. Тож Він здійснює в нас усе те, на що вказує цими святими знаками, хоча спосіб, у який Він робить це, перевищує наше розуміння і є незбагненним для нас так само, як потаємною і незбагненною є для нас дія Святого Духа⁹. Водночас ми не помиляємося, стверджуючи, що спожите і випите нами є власним і природним тілом і власною кров’ю Христовими. Але це відбувається не вустами, а духовно через віру.
Таким чином, хоча Ісус Христос завжди залишається сидіти праворуч Бога Отця на небесах¹⁰, Він все ж не перестає прилучати нас до Себе через віру. Цей бенкет є духовною трапезою, за якою Христос робить нас учасниками Себе Самого і всіх Своїх благ, а також дозволяє нам насолоджуватися Ним Самим і заслугами Його страждань і смерті¹¹. Він живить, зміцнює і втішає наші бідолашні, безвідрадні душі через споживання Його плоті, оживляє і оновлює їх через пиття Його крові.

Крім того, хоч таїнство нерозривно пов’язане з тим, на що воно вказує, не усі отримують і те, і інше¹². Безбожник дійсно приймає таїнство на власний осуд, але не приймає його істину . Так, Юда і Симон ворожбит дійсно приймали таїнство, але не Христа, на Якого воно вказувало¹³. Тільки віруючі є Його учасниками¹⁴.

Нарешті, ми приймаємо це святе таїнство в зібранні народу Божого¹⁵ з покорою і благоговінням, разом згадуючи з подякою смерть Христа, нашого Спасителя, і сповідуючи нашу віру й християнську релігію¹⁶. Тож ніхто не повинен підходити до цієї трапези без попереднього ґрунтовного дослідження самого себе, щоб, споживаючи хліб і п’ючи із чаші, не робити це собі ж на осуд¹⁷. Коротше кажучи, участь у цьому святому таїнстві спонукає нас до палкої любові до Бога і своїх ближніх.

Тому ми відкидаємо будь-які огидні приписки й вигадки, які люди привнесли і намішали у вчення про таїнства і тим самим осквернили їх, та стверджуємо, що треба задовольнитися тим, що наказали Христос і Його апостоли, і навчати про таїнства так, як навчали вони.

Ми віримо, що через зіпсутість людства наш благий Бог настановив владу царів, князів і місцевих керівників¹, бажаючи, щоб світ управлявся певними законами й положеннями², які б стримували розбещеність людей і сприяли впорядкуванню відносин між ними³.
З цією метою Він вклав меча в руки правителів, а саме – для покарання злочинців і захисту порядних людей⁴. Їхнє завдання полягає не тільки в тому, щоб турбуватися про громадський порядок і наглядати за ним, але й у тому, щоб охороняти святе церковне служіння, запобігати будь-якому ідолопоклонству і неправдивому поклонінню та викорінювати їх, сприяти тому, щоб царство антихриста руйнувалось, царство Христа утверджувалось, а Слово Євангелія усюди проповідувалось⁵; і все це для того, щоб кожен шанував і прославляв Бога так, як Він вимагає у Своєму Слові.

Більше того, кожен, незалежно від обставин і статусу, зобов’язаний підкорятися державним правителям, сплачувати податки, виявляти їм належну честь і пошану та слухатись їх у всьому⁶, що не суперечить Слову Божому⁷, молитися за них, щоб Бог направляв їх у всіх їхніх дорогах, і «щоб могли ми провадити тихе й мирне життя в усякій побожності та чистості» (1 е Тим. 2:1, 2).

Тому ми засуджуємо анабаптистів та інших бунтівних людей, і взагалі всіх, хто відкидає вищі влади і місцевих керівників, намагається зруйнувати громадський порядок⁸, запроваджує спільність майна і розладнує благопристойність, встановлену Богом серед людей.

Нарешті, ми віримо, у відповідності з Божим Словом, що коли настане час, визначений Господом, але не відомий жодній істоті¹, і число вибраних наповниться², Господь Ісус Христос прийде з небес – у фізичному тілі й видимо³, як Він і возносився⁴, та у великій славі й могутності⁵, – щоб явити Себе Суддею над живими та мертвими⁶, піддавши цей світ очищувальному вогню й полум’ю⁷.
Потім усі люди – чоловіки, жінки та діти, – які коли-небудь жили від початку світу до його кінця⁸, постануть особисто перед цим великим Суддею, будучи зібрані «при голосі архангела та при Божій сурмі» (1 е Сол. 4:16). Бо всі померлі піднімуться із землі⁹, і душі миттєво поєднаються із своїми тілами, в яких вони жили раніше. Що ж до тих, хто на той час буде живий, то вони не помруть, як інші, але миттєво переміняться і стануть з тлінного нетлінним¹⁰.

Потім розкриються книги (тобто совість кожного) і «буде суджено мертвих … за вчинками їхніми» (Об. 20:12) в цьому світі – добрими чи поганими¹¹. Усі люди «дадуть відповідь …за кожне слово пусте» (Мт. 12:36), яке світ вважає просто розвагою та іграшками. Тоді таємниці й лицемірство людей будуть розкриті і виявлені перед усіма.

Саме тому думка про цей суд є справді жахливою і страшною для нечестивих і безбожних¹², але надзвичайно бажаною і втішною для праведних і вибраних, бо тоді звершиться їх повне визволення, і вони пожнуть плоди своєї праці і страждань, яких зазнали¹³. Їхня невинуватість буде визнана усіма, і вони побачать страшну помсту, яку Бог обрушить на безбожних, які жорстоко переслідували, утискали й пригноблювали їх у цьому світі¹⁴. Нечестиві будуть засуджені свідченням власної совісті та матимуть безсмертя, але тільки для того, щоб мучитися «у вічному вогні¹⁵, що дияволові та його посланцям приготований» (Мт. 25:41)¹⁶.

Натомість, віруючі та вибрані будуть увінчані славою й честю. Син Божий визнає їхні імена перед Богом, Своїм Отцем¹⁷, і перед Своїми вибраними ангелами¹⁸. «І Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре» (Об. 21:4)¹⁹, – і тоді виявиться, що їхня справа, яку зараз багато суддів та можновладців визнають єретичною та нечестивою, насправді є справою Сина Божого. Благодатною винагородою від Господа буде для них така слава, про яку людське серце ніколи не мало й гадки²⁰.

Тож ми очікуємо цього великого дня з палким бажанням, щоб сповна насолоджуватися усіма обітницями Божими у Христі Ісусі, Господі нашому.